Отак і сталося, що Турсунови-молодші жили в Ірпені. Павлусь примудрився влаштуватися до реставраційної майстерні, а також вступити до Спілки художників і тепер перебував на вільних «творчих хлібах». У контексті проголошеного товаришем Горбачовим «нового мислення» радянський народ урочисто готувався відсвяткувати 1000-річчя хрещення Русі – тому в Києві відновлювалося багато об’єктів культурної спадщини, притрушеної пилом століть. Таким чином, особливих проблем із заробітками у всіх причетних до образотворчого мистецтва не було.

Щоправда, у розпал зими проведення реставраційних робіт обмежили. Однак на цей час Павлусь вирішив зосередитися на новій серії полотен. Заробленого Сніжаною на Ірпінській меблевій фабриці сяк-так вистачало на життя. Зі свого боку, батьки чудово розуміли, що юні таланти не можуть харчуватися виключно повітрям та непересічними ідеями, тому періодично підкидали молодій сім’ї грошенят і продуктів. Що ж, за таких умов можна жити у своє задоволення і творити, творити, творити…

Так, звісно, творити можна – от тільки скажіть на милість, що саме творити?! Не таке ж неподобство…

Невідомо з якої причини, але Касим з Лідою жодного разу не бачили старшенького синочка за роботою. Якось не випадало. Вперше це сталося саме сьогодні… і краще б цього взагалі не ставалося!..

* * *

Щоб зайвий раз не турбувати дітей, з їхнього дозволу, батьки зробили собі дублікат ключів від ірпінської квартири. Приїхавши з повними сумками, вони відчинили двері… й одразу ж майже оглухли від ревіння явно закордонної музики! Зустрічати гостей не вийшов ніхто – мабуть, просто не чули, як відчинялися й зачинялися квартирні двері.

– Павлусю! Сніжано! Ви тут дивіться, обережніше, бо вас можна і…

Зазираючи до вітальні, Ліда збиралася прочитати дітям нотацію про обережність. Але так і не договорила, бо від побаченого у неї язик прилип до піднебіння. Й було від чого, якщо чесно!

Адже посеред вітальні на місці відсунутого до стіни стола був встановлений величезний мольберт (або, як називали це одоробло самі живописці, станок) з чималеньким полотном, туго натягнутим на підрамник. Обличчям до мольберта (а отже, спиною до дверей кімнати) стояв абсолютно голий Павло, який вправно орудував по черзі кількома шпательками (або, як їх називали художники, мастихінами), мазок за мазком наносячи на полотно неймовірного кольору суміш олійних фарб і від творчого збудження навіть пританцьовуючи на кульгавій нозі.

Утім, іще неймовірніше виглядала його дружина. Широко розвівши ноги, освітлена зусібіч люстрою, торшером та навіть віддзеркаленням в трюмо, Сніжана видерлася на високу круглу табуретку. Як і Павлусь, вона теж була абсолютно голою – добре, що хоча б вікна у вітальні були завбачливо зашторені… Дружина сиділа впівоберта до художника, у правій руці стискала ручку швабри, одним кінцем вперту в пальці правої ноги. В лівій же руці, задертій до стелі, тримала за довгасту ніжку улюблений Лідин фужер з димчастого богемського скла, наполовину налитий томатним соком. При цьому молодиця ще й вигнулася назад (від чого пружні соковиті груди нагло стирчали уперед) так енергійно, що з її маківки мало не падала на підлогу сплетена з грубих вовняних ниток будьонівка явно дитячого розміру.