– То що ж виходить, я, по-твоєму, ще й дурна?! – миттєво накинулася на невістку Ліда.

Проте син зупинив її:

– А-а-а-а, тепер усе байдуже… Так, мамо, я тут намагаюсь написати «Алегорію Громадянської війни». Ось, можеш сама поглянути, – з безнадійним виразом обличчя він кивнув на полотно, встановлене на мольберті. – Звісно ж, найбільше хочеться написати «Алегорію Афганської війни», проте худрада це не пропустить. Так мені сказали, хоча-а-а…

Раптом на його обличчя ніби грозова хмара насунулася, а голос зробився рипучим, як незмащений підшипник:

– Хоча взяти того ж Шаленого Міка з його The Rolling Stones… Пригадую, як воно в Афгані сталося одного разу. Засіли, отже, в одному з тамтешніх довбаних кишлаків «духи». Душмани тобто. І знаємо ж, що вони там є, що всі вони в тому кишлаку переховуються – а спробуй-но відрізнити їх від місцевих!.. Нічого не допоможе. А вони ж наших розвідників напередодні того дня… буквально напередодні…

– Синку, а може, не треба? – спробувала зупинити його Ліда, знаючи, чим можуть завершитися подібні спогади.

– Думаєте, Пашунчику легше, коли він мовчить? – спитала Сніжана.

Щойно Ліда зібралася щось заперечити, як старший син продовжив, ніби не почувши ні матір, ані дружину:

– Отож «прапор» наш… прапорщик Бобильов вишикував усіх наших і скомандував: «А нумо, засранці, зітріть цей грьобаний в сраку кишлак з лиця землі! Щоб каменя на камені не лишилося». Тоді Гвоздецький… Дурко-о-о!.. Ох і дурко ж!..

Недобре звузивши очі, Павло криво всміхнувся і продовжив:

– Добрим товаришем був наш Гвоздь, але ж і дурко-о-о!.. Отож як повалився він Бобильову в ноги і давай благати: мовляв, я не можу, товаришу прапорщику!.. мовляв, я не фашист!.. І все таке інше в тому ж дусі. Тоді прапор наш мовчки, жодного слова не сказавши, пересмикнув затвор свого «калаша» і випустив повний магазин просто в потилицю Гвоздеві.

– Синку!.. – у відчаї скрикнула Ліда.

– А магазин у «калаша» був не простий, а подвійний, вручну доклепаний та ізолентою скручений. Отож було в ньому не тридцять, а цілих шістдесят набоїв. І всі шістдесят наш прапор розрядив у потилицю і трохи в спину Гвоздю. А той лежав у Бобильова в ногах і смикався, немов салага, якого «діди» вночі у каптерці виховують.

– Синку!..

– Ну гаразд! Гаразд, – Павло здійняв над головою руки, ніби захищаючись. – Гвоздя потім на бойові втрати списали, щоб батьків перед усім миром не ганьбити. Написали їм листа, що загинув їхній син у бою. Інших же, тих, хто «не фашисти», серед наших не знайшлося. Отож ми пройшлися кишлаком тим від початку до кінця і стерли його з лиця землі разом з усіма, хто там був: і з «духами», і з тими, хто їх переховував… А позаду їхали ми на «Березі» – на радіостанції нашій. І за наказом прапорщика Бобильова я поставив на трофейний магнітофон Sharp мою улюблену касету The Rolling Stones. Знаєш, «Paint It, Black» – це щось!.. Отак воно й було: попереду наші йдуть, позаду ми на «Березі» їдемо, а з усіх динаміків «Ролінги» грають. От яку алегорію я б намалював із величезним задоволенням! Та це худрада не пропустить, мене одразу ж попередили. Тому як не Афган, то хоч би Громадянську…