– Та як ти смієш, паскудо???

– Це-е-е… це-е-е… Ловець Усіх Бід… Це-е-е…

– Що… що-що???

– Він мій… Мі-і-і-ій… – стогнав миршавенький.

Невідомо, чим би все скінчилося, якби їх не оточила юрба переляканих жінок різного віку, найсолідніша з яких твердим голосом мовила:

– Денисе Єгоровичу, будь ласка, відпустіть нарешті Арнольда Артуровича. Інакше ми будемо змушені викликати міліцію.

– Мілі-і-іцію-у-у?!

Тим не менш пальці кремезного вантажника розтиснулися, й, гепнувшись спиною об одвірок, миршавенький залопотів:

– І як ти не зрозумієш, бовдуре, що камінчик мій?.. Це дарунок Таткатутки, мій дарунок… Бо це Ловець Усіх Бід, і без нього…

– Та це з тобою зараз біда трапиться, паскуднику ти такий!

Над кучерявою головою здійнялися дужі кулаки, проте найсолідніша з жінок (а це була не хто-небудь, а директорка школи власною персоною) пообіцяла з усією можливою впевненістю:

– Так, авжеж, виклик міліції я вам гарантую.

– Але ж ви не хочете втручання міліції, самі щойно ж казали!..

– Ми справді не хочемо втручання міліції, але тільки у справу вашої онуки. Та хай лише один-одненький волосок впаде з голови Арнольда Артуровича з вашої ласки – гарантую, що фігурантом міліційної справи негайно станете ви. А тоді начувайтеся, Денисе Єгоровичу!

Кулаки вантажника мимовільно розтиснулися, руки опустилися. Однак директорка додала для певності:

– Тим паче при свідках. Ми ж усі є свідками ваших дій, не забувайте.

– Мені б лише Ловця Усіх Бід забрати, – знову пробурмотів миршавенький, на що директорка відреагувала порадою:

– А вам, Арнольде Артуровичу, я б дуже рекомендувала не дратувати товариша Голощокіна й не обтяжувати власне становище, яке й без того є аж надто непростим.

– Але ж Ловець!..

– Арнольде Артуровичу, замовкніть, будь ласка.