Сонцесяйний

1

— Денниця? — Він здивовано звів кошлаті брови. — А ти що тут робиш?

— А Ми як я бачу здивовані? — скривився Ангел.

— Ну і що це за тон? — підіграв Він йому.

— А що, неочікувана зустріч?

— Не так щоб надто неочікувана. — примирливо засміявся Він, — Я знав про твою здатність до самовідновлення, бо сам тебе нею наділив. То ж, що дивного, в тому, що ти відтворив себе з попелу? Але за стільки століть міг би бодай обізватися… Ти не отримував моїх запросин на засідання космічного синоду?

— А що я там забув? — Ангел, що сидів у кріслі-качалці, закинув ногу на коліно і почав уважно розглядати носок лакованого черевика. — На ваших засіданнях жодного разу мене не вислухали; усі мої аргументи вам в одне вухо влітають, в інше — вилітають. А Гавриїл і Михаїл останній раз взагалі поводили себе так, буцімто вони головні. Перебивають, глумляться, ніби не я Першостворений, а вони. А Ви їх жодного разу не спинили, лише спостерігали за тим, як мене зневажили.

Він розсміявся:

— Дурниці. Гавриїлу з Михаїлом лише здається, що вони щось вирішують. Насправді все буде, як я скажу. А те, що їм здається… мене це не обходить.

Ангел мугикнув:

— Угу, прогресуюча манія величі. А ну вас, — махнув крилом Ангел. — живіть собі як хочете, мого потенціалу вистачить, аби проіснувати і без вас.

Якийсь час вони мовчки дивилися один на одного і кожен думав про своє.

— Однак, не знав, що ти облюбував цей клаптик Космосу.

— А я от знав, що рано чи пізно ти прийдеш сюди. — раптом перейшов Денниця на «ти». — Однак, думав з тобою припхаються ще ті два прихвосні.

— Це всі знали, Деннице, з самого початку, — похмуро буркнув Він. — І ніхто не висловився проти, між іншим, ти теж.

— Тепер дещо змінилося.

— Що саме?

— Можеш поглянути сам.

Він похитав головою. Ангел іронічно усміхнувся: