— Ти пам’ятаєш день, коли взяв на поруки людство?

— А-а, ти про це, — махнув крилом Денниця, — Мушу тебе розчарувати: я не розкаююсь, більше того є очевидний прогрес…

— Можливо, — перебив Гавриїл, — можливо і є. Зараз не про це. Учора було 2114 засідання священного Небесного Синоду і всі одноголосно підтримали припинення цього експерименту.

— Яка одностайність. Цілий Синод проти одного Ангела, ну-ну…

— Все зайшло надто далеко. Ти мусиш відступитися.

— І чому б це раптом? Я веду облік усіх добрих і злих справ людства. Попри все, добрі переважають. Окрім того, ви не можете заборонити мені ними опікуватися. На це потрібна моя добра воля. А її — не дочекаєтесь.

— Ми радимо тобі відмовитися. — твердо мовив Гавриїл.

Денниця підвівся голосно розреготався:

— Не то що? Він мені радить. Та хто ти такий.

— Лише посланець, Деннице.

Сонцесяйний опустився у крісло і надовго замовк.

«Творець чогось боїться. — думав він, — Він знає про силу, щось, чого не знаю я. Інакше не наполягав би так на знищенні. В цій силі зла є щось незвідано-загадкове. І скільки я не намагався проникнути в її сутність, зрозуміти структуру, будову — марно. З конструкторами ж творця тепер не поговориш, їх життєвий ресурс давно скінчився. Але для чого вони створили цю силу? Не може бути, щоб вона була зовсім безкорисна. А може вона просто слугує поганим прикладом? Гм…»

Денниця зітхнув і звів погляд на Гавриїла, який спокійно чекав у кріслі.

— Пробач мою неґречність. Зовсім забув запропонувати тобі гостинців. Кави, чаю, можливо мохіто?

— Отруйних? — зіронізував Гавриїл.

Денниця розсміявся:

— З почуттям гумору у тебе все гаразд. Але хіба тебе можна отруїти, Гавриїле?

Архангел повільно похитав головою.

— Моя відповідь: ні. — Денниця відкинувся на спинку крісла, спостерігаючи за реакцією Гавриїла.

— Шкода, але ми змушені будемо застосувати санкції.