— Що зроблено те зроблено.

— Абсурдний експеримент. Я міг би покласти край їхнім мукам вже зараз, але тепер… я змушений відступитись.

— Так буде краще.

— Що ж, бувай, Деннице. Однак, я незабаром навідаюсь до тебе, аби поглянути, що з цього вийшло.

— Адью, сер, — махнув крилом Ангел, — Вітання Михаїлу з Гавриїлом.

2

За космічними вимірами минуло не так багато часу між першим і другим візитом Небесних Сил в обитель Денниці. Однак, що для Богів рік, те для смертних — тисячоліття.

Цього разу Творець не удостоїв палого Ангела своїм персональним візитом. За його розпорядженням прибув Гавриїл. Денниця якраз підраховував плюси, що символізували прогрес людства у своєму електронному щоденнику, коли у скляні двері тричі постукали.

— Кого це ще принесло в таку пору? — буркнув Ангел і блимнув на небесний циферблат. Приймальні години завершилися і він міг не відкривати двері, проте, все ж з натиснув кнопку, відповідальну за блокування, хоч і без особливих радощів. На порозі з’явився Гавриїл.

Денниця зітхнув. Він хоч і відчував антипатію до цього архангела, проте не таку сильну, як до Михаїла. Останній хоч і був молодший, проте кмітливістю та військовим вишколом не поступався Денниці.

Сонцесяйний спробував поводитися дипломатично, бо мав підозру, що Гавриїл прибув сюди не з власної волі, а як посланець. А до послів, як відомо, треба ставитися з повагою. Він сплів з повітря стільця і запросив гостя присісти.

— Чим зобов’язаний? — запитав Денниця після традиційних привітань і крилостисткань.

— Я сюди прибув не за власним бажанням, як ти вже мабуть здогадався. — мовив Гавриїл і уважно глянув на Денницю.

Той хитнув головою:

— Продовжуй.

— У мене для тебе звістка. — провадив далі Гавриїл.

Денниця закректав:

— Ну звісно, з чим же ще можуть прибувати Ангели, не з мішком же грошей?

— Лукавиш, як завжди, — констатував Гавриїл, підозрюючи, що розмова зайде в безвихідь.

— Ну, так що за звістка?