— Боїшся впізнати в них себе?

— Припини.

— Дещо таки справді змінилося. Я — проти.

— Бачиш, Деннице, — Він лишався незворушним. — Тепер пізно будь-що змінювати, механізм запущено і як би ти не протестував…

— Дурниці. — він перекинув ногу з коліна на коліно. — Мені плювати на механізм. Я відіб’ю вашу атаку і захищу їх.

Він стримано усміхнувся.

— Безглуздя. Це протистояння нічим не закінчиться.

— А я нічого і не чекаю. Знаєш, як легко стає жити, коли від життя нічого не чекаєш — ні хорошого, ні поганого? Спробуй при нагоді.

Він зітхнув і вираз його обличчя став відстороненим.

— Ти запитав чи боюсь я впізнати в них себе? Ні. Я надто добре себе вивчив і саме тому пішов на цей експеримент. Все життя я боровся з темрявою, закладеною в мене конструкторами. Тобі не збагнути що це таке, я уберіг тебе від цього, як і Михаїла з Гавриїлом, як і решту ангелів. Синод був не в захопленні від цього експерименту, але іншого виходу не було. Моя руйнівна сутність могла б погубити весь світ.

— Я знаю.

— Тому я і не дозволив собі перебивати Михаїла і Гавриїла, коли вони підтрунювали над тобою. Якби я розійшовся, полетіли б голови не лише винних. Не можу сказати, що мені було приємно спостерігати як ви сваритесь, але свою реакцію на емоції треба контролювати. А Ви… Ви мали примиритись самі.

— Я з ними? — Ангел зверхньо мугикнув.

— Постривай. Я розповім тобі про суть експерименту. Досі я ні з ким про це не розмовляв, але ти мій Першостворений, кому як не тобі знати про нього? Все найгірше, що було в мені я по краплі вичавлював з себе. На це пішли тисячоліття, але зрештою все зло зібралося в Них. Так я звільнився від руйнівної сили, закладеної в мені і став Самою Любов’ю. Але доки вони живі, ця сила продовжує існувати. Лише їх загибель покладе їй край.

— Поглянь на них ще раз. — голос Ангела зазвучав примирливо. — Я приберу пелену з небесного куполу і ти зможеш на них подивитися.

— Не треба, — запротестував він, — Мені млосно від самої думки, як могла проявитись темна частина мене.

— Ти так нічого і не зрозумів. Вони змінилися. Вони… стали кращі.

Якусь мить він дивився на Денницю здивовано, потім з недовірою похитав головою:

— Це неможливо. Те, що я бачив минулого разу — людожерство, четвертування, камери допитів. Ні, цього не може бути.

— Ти не повірив у них, але я весь час спостерігав за ними. Вони реально прогресують. Розумієш, ти не міг виокремити з себе тільки лихе, дещиця добра втрапила і в них. Зараз вона потужно розвивається. І невідомо, що переможе.