— Що-о? — Сонцесяйний округлив очив.

— Вони будуть ліквідовані не пізніше завтрашнього ранку.

— Цікаво, яким чином ти збираєшся це зробити?

— Потоп. Всесвітній. Планету затопить водою, все живе загине.

Денниця застиг з відкритим ротом, осмислюючи почуте:

— Це ви підмовили Творця на такий крок?

— В тобі нема смирення, Деннице. Це говорить злість, а не ти. Ти знаєш, що Творця ніхто не може підговорити. Це його одноосібне рішення.

— Але чому? Чому він так боїться цієї сили? А-а, ну звісно, звідкіль тобі знати?

Гавриїл мовчав. Денниця заходив по кімнаті взад-вперед.

— Отже ви хочете війни?

— Відступись і її не буде.

— Здається мені, ти сам не віриш у те що кажеш, Гавриїле.

Архангел хитнув головою:

— Не вірю. Але мушу пропонувати. як посол.

— Ходімо, — Денниця різко підвівся. — я дещо покажу тобі.

Обидва ангели мовчки пройшли до ліфта, який підняв їх нагору з попелястим куполом. Денниця провів крильми по куполу і той став прозорим. Їх очам відкрилась голубо-зелена планета з людьми, що, мов мурахи, копошилися двоколка своїх будівель. Діти допомагали старенькій бабці перейти вулицю, чоловік із жінкою, турботливо взявшись за руки, котили коляску з дитиною хворою на дцп, якийсь хлопець, бився з бандитами, що намагалась зґвалтувати дівчину.

Гавриїл хитнув головою:

— Я розумію для чого ти мені це показуєш, але це не цілісна картина, а лише уривки.

— Невже через злодіяння інших повинні постраждати невинні?

Гавриїл зітхнув: