Ніку силилося, що він один в лікарняній палаті. За вікном ніч, але йому не спиться. Він встає з ліжка, накидає халат, взуває капці і виходить в коридор. Коридор довгий, порожній і вузький. Навколо тихо й темно. Аж ось біля одних дверей він чує метушню. Зупиняється, прислухається. За дверима розмовляють двоє. Один голос — Флейбора, інший — жіночий.

«Цікаво, навіщо Флейбор притаскав сюди жінку? Можливо…» — думає Нік.

Йому стає соромно за лікаря і він швидко йде геть та в спину йому вже летить стогін, який прискорює його ходу майже до бігу. Нарешті він виривається з лікарні на вулицю.

Тепер перед ним — дзеркальна поверхня лілового моря. Він скидає халат і капці, входить у воду. Вода чиста, прозора, холодна, вона огортає тіло, змиває неприємні відчуття. Він відштовхується від дна і брасом пливе вперед. Та вода несподівано теплішає, стає в’язкою і мутною.

Він розвертається, аби пливти назад і помічає, що на нього рухаються равлики, медузи, скати і риба. Коли вони підпливають ближче, він розуміє, що всі вони — мертві.

Нік намагається уникнути зіткнення і робить кілька гребків вбік, але марно. Мертва риба пливе на нього звідусіль, торкається його рук, плечей, тулуба, ніг, її трупний запах заходить в ніс. Він вже не намагається втекти, а лише піднімає голову вище, аби вода не потрапила на обличчя. Між тим море теплішає, так, немовби його хто підігрів кип’ятильником, на його поверхні з’являються кроваві плями. Але в цю мить Нік торкається ногою дна, підводить очі на берег і бачить там… Рена, який голосно сміється…

Сон був настільки бридким, що Нік потайки помолився, і лише потім трохи заспокоївся. Остаточно вгамувати хвилювання не вдалося, проте він триматися, бо знав: заплановане на сьогодні завдання переносити не можна.

…

— Хвилиночку, пане, — руденька дівчина в блакитному костюмчику глянула на Ніка повз скельця окуляр без оправи. — Тут party для обраних.

«Такі в оптиці баксів на 500 потягнуть, — відзначив Нік про окуляри, — Дорожче, ніж вона сама».

Дівчина виглядала дуже молодо, років на 19 і навіть окуляри, об’ємна зачіска та косметика не старили її. Напевно студентка, яка влаштувалась офіс-менеджером по блату, або дочка якогось боса, або його коханка.

Нік, не дивлячись на руденьку, простягнув запрошення на ім’я Рона Ройса і свою візитку. Дівчина почервоніла, порилася тремтячими пальцями у списку акредитованих, винувато вибачилася; відступила вбік і натягнуто усміхнулася.

— Ласкаво просимо на паті, містере Ройсе.

Нік недбало поправив метелика на шиї і усміхнувся своєму відображенню в дзеркалі. Так легко, без особливих зусиль, він переступив поріг зали, яка багатьом здавалася недоступною розкішшю.