Та скільки Нік не вглядався в небесні світила — жодне не було йому знайоме. До настання ночі вони з монахом встигли наносити хмизу, розвести багаття і зварити каші. Місяць золотою таблеткою висів над пустелею, ватра палахкотіла і жодна тварина не наважувалася наблизитися до мандрівників.

— Ніч надто зоряна як для цих країв, — сказав монах, помішуючи кашу у казанку.

Нік окинув оком небо, воно не видалося йому світлим. Зорі хоч і пускали своє мерехтливе сяйво, проте воно було бліде і далеке.

— Що ж в інші ночі тут суцільний морок?

— Морок і холод. Там, куди ти прямуєш — царство снігів, тож не чекай тепла і світла. — монах хитро зіщулився. — Там, — монах підняв руку, — починаються справжні гори, на них вічно лежать снігові шапки і живуть духи гір. Вони приймають різні подоби — принцес в шовкових одежах, білосніжних коней і снігових людей, заманюють мандрівників у розщелини і зіштовхують у прірву.

Нік не відповів.

— Бачив я таких як ти. — продовжував монах, — Всі вони були не з лякливих. Всім треба було в наскальний монастир, але де вони тепер? Ти теж туди прямуєш, еге ж?

Нік глянув на монаха впритул, підчепив дерев’яною ложкою кашу і подмухав на неї.

— Можеш не відповідати. Задля іншого сюди не заходять.

— Ти був там? — запитав Нік по деякій паузі.

— Не доводилося. — зізнався монах. — Але багато чув про нього. Місце, скажу тобі, не з приємних. Краще туди не потикатися.

«А сам ти, чоловіче добрий, куди йдеш такої пори та й ще самотою? Хто тебе знає, що маєш на гадці», — подумав про себе Нік, а вголос мовив:

— Пізно вже. Йди спати. Я повартую. — і цією фразою ухилився від розмови.

Монах продер очі задовго до світанку і запропонував Ніку трохи подрімати. Той відмовився. Спати на новому місці з незнайомцем, нехай навіть той і врятував йому життя, було якось необачно.

— Пішов би відпочив, шлях далекий і нелегкий, — наполягав монах і Нікові не сподобалась така його настирність. Він продовжував незворушно сидіти напроти монаха, вдивлявся в його одіяння. Капюшон з теплої тканини спадав тому на очі і чи то через холод, чи через сонливість він дививсь на Ніка якось з-під лоба, понуро і непривітно.

— Зрозуміло, — врешті сказав монах. Не довіряєш мені.

Нік змовчав. Лише підлив чаю з термоса і втупився в зоряне небо. Потім краєм ока глянув на монаха і у язиках полум’я його усмішка видалася Нікові подібною до оскалу шакала. Нік хотів щось сказати, але губи не слухались, рот, немов наповнився водою, а очі заплющились.

Останньою думкою, яка майнула в голові за мить до непритомності, була — … Сувій має бути знищений, але ніхто не повинен прочитати його…