– Як тебе звати, парубче?
– Діоґо.
– Міллер, – сказав він і простягнув руку для стискання. Високоякісна марсіянська бойова броня, що її детектив прихопив з «Росінанта», була значно гнучкішою в пальцях, аніж та, що в нового знайомого.
Правда полягала в тому, що Міллер не пасував для штурму. Він все ще страждав від нерегулярних приступів нудоти, його рука боліла, якщо рівень ліків у крові падав. Але він знав, як тримати зброю в руках, і напевне знав про бої в коридорах більше, аніж дев’яносто відсотків стрибунів по скелях і кротів з АЗП типу Діоґо. Одне на одне виходить.
У гучномовцях оповіщення клацнуло.
– Це Фред. У нас новини від повітряної підтримки. Маємо зелене світло для проникнення за десять хвилин. Панство, починаймо останню перевірку.
Міллер сів у своєму кріслі. Брязкіт і стукіт сотні броньованих скафандрів, сотні одиниць особистої зброї, сотні штурмових гвинтівок сповнили повітря. Своє все він вже перевірив достатню кількість разів, тож не відчував потреби робити це ще раз.
За пару хвилин почнеться прискорення. Доза препаратів для підтримки організму при великих перевантаженнях була неповною, бо нерви й так напнуті, мов струни: піднявшись, вони відразу вступлять в бій. Не варто накачувати штурмову групу сильніше від потреби.
Жулі сіла на стіну біля нього, її волосся закручувалось, немовби вона була під водою. Він уявив, як плямисте світло падає навскоси на її обличчя. Портрет молодої гонщиці на пінасах у стилі русалки. Вона посмішкою відповіла на ідею, і він посміхнувся у відповідь. Вона мала там бути, він знав. Разом з Діоґо, Фредом і всіми мілітантами АЗП – патріотами вакууму, вона знаходилася у протиперевантажувальному кріслі, зодягнена в позичені обладунки, прямуючи на станцію назустріч наглій смерті заради більшого добра. Міллер знав, що його б тут не було. Якби не вона. Тож у певному сенсі він перебрав її місце. Він став нею.