Наступний коридор був довгий і прямий, вів, згідно підказки нашоломного монітора – до службової рампи перед контрольним центром. Він виглядав пустим, проте на третині дороги килимове покриття почало розлітатися кудлатими шматками. Хлопець біля детектива охнув і впав.

– Вони використовують слабоосколкові заряди з відбиттям по кривій, – пояснив Фред усім у вуха одночасно, – відскок з рикошетом. Нишкніть і робіть саме те, що я вам скажу.

Спокій у словах землянина справив більший ефект, аніж його крик перед тим. Чи може, це йому тільки здалося, але тут був ще й тон нижче. Впевненість. Різник станції Андерсон робив те, що умів найкраще: вів своє військо проти тактики і стратегій, що власноруч розробив у ті давні роки, коли сам був ворогом.

Потроху сили АЗП рушили вперед, на вищий рівень, тоді ще один і ще. В повітрі густів дим від пострілів та оплавлених панелей. Широкі коридори переходили в майдани та площі, так само просторі, як тюремні двори, тільки з протоґенівськими вояками на вартівнях. Бічні коридори було зачинено, місцева оборона намагалася підвести їх під перехресний вогонь.

Це не спрацювало. АЗП виламували двері, використовували, як прикриття, кімнати, де було багацько моніторів: щось середнє між лекторіями і виробничими комплексами. Двічі неозброєні цивільні, що лишилися при роботі, незважаючи на близький штурм, атакували їх, коли вони входили. Фредові хлопці поклали їх усіх. Частина Міллерової свідомості, та, що лишалася копом, а не солдатом – сіпалася від цього. Вони були цивільними, вбивати їх було щонайменше поганим смаком. Та коли Жулі у його голові прошепотіла «Тут невинних немає», він погодився.

Центр управління, захищений так серйозно, як ніщо з баченого ними раніше, розташовувався на третині висоти миршавого гравітаційного колодязя станції. Міллер і п’ятірка інших, керованих добре чутним голосом Фреда, взялися прикривати вузький службовий коридор, підтримуючи повільний вогонь і забезпечуючи неможливість непомітної контратаки протоґенівців. Міллер перевірив свою гвинтівку і був здивований кількістю набоїв, що лишилися.

– Ой, Пампа, – сказав хлопець поряд, і детектив посміхнувся, впізнавши голос Діоґо з-поза лицьового щитка. – День так день, паса¹⁶?

– Я бачив і гірші, – погодився Джо і замовк. Він намагався почухати уражений лікоть, але плитки броні не дозволяли.

– Єстеш рана? – запитав парубок.

– Ні, я в порядку. Просто… це місце. Я його не розумію. Виглядає як спа, але побудоване, наче тюрма.

Руки хлопця зсунулись у запитанні. Міллер похитав кулаком у відповідь, одночасно міркуючи, поки говорив.