– Джиме, – Фред жестом покликав підійти ближче. Він читав матово-чорну візитівку. – Познайомся з Ентоні Дрезденом, віце-президентом «Протоґену» з біологічних досліджень і архітектором проекту на Еросі.

Бовдур в костюмі зробив рух, мовби хотів потиснути руку. Голден проігнорував його.

– Фреде, – звернувся він до Джонсона, – які втрати?

– Напрочуд низькі.

– У половини їхніх охоронців була нелетальна зброя, – втрутився Міллер, – для придушення заворушень. Клейкі заряди. Щось таке.

Голден кивнув, насуплено похитав головою.

– Я бачив багато тіл протогенівців у формі СБ там, у коридорі. Навіщо, маючи стільки людей, давати їм зброю, яка не може відбити абордажну команду?

– Гарне питання, – погодився Міллер.

Дрезден посміхнувся.

– Ось це я й мав на увазі, пане Джонсоне, – сказав костюм і повернувся до капітана. – Джим? Гм, хай буде Джим. Той факт, що ви не розумієте безпекових потреб цієї станції, наводить мене на думку, що ви не маєте уяви, до чого стали причетними. А я вважав, що маєте не менше за мене. Як вже повідомив Фреду…

– Ентоні, закрий к бісу свій чорний рот, – сказав капітан, дивуючись раптовому вибуху роздратування. Дрезден мав розчарований вигляд.

Виродок не мав права на комфортне ставлення. Беззаперечно. Голден хотів, аби чоловік був нажаханий, благав про помилування, а не глузував, натякаючи на вищий рівень культури.

– Амосе, коли він знову заговорить до мене без запрошення, зламай йому щелепу.

– Із задоволенням, капітане, – відповів здоровань, зробивши крок уперед.

Дрезден самовдоволено посміхнувся, дивлячись на величезний кулак, але промовчав.

– Що нам відомо? – запитав Голден, адресуючи питання Фреду.

– Нам відомо, що сюди надходили дані з Ероса, також нам відомо, що керувалося все з цієї гноярки. Коли розберемо станцію, дізнаємось більше.

Голден обернувся і подивився на Дрездена знову, на цього європейського аристократа з гімнастичною статурою і дорогою зачіскою. Навіть зараз, оточенний озброєними людьми, він прагнув виглядати керівником. Голден міг уявити, як той раз по раз дивиться на свій годинник і міркує, скільки ще дорогоцінного часу відбере в нього ця абордажна вечірка.

– Я хочу в нього дещо запитати, – звернувся Джим до Фреда.

– Ти заслуговуєш на це, – кивнув Джонсон.