– Або, – продовжив він, – ми можемо обговорити ціну, ви підете своєю дорогою а я...

– Окей. Досить цього, – озвався Міллер вперше, відколи Дрезден почав торгуватися.

Голден глянув на детектива. Його невиразне обличчя закам’яніло. Він більше не стукав цівкою пістоля по нозі.

От дідько.

РОЗДІЛ 42. Міллер

Дрезден не бачив того, що насувалося. Навіть коли Міллер підняв пістоля, очі чоловіка не розпізнали загрозу. Все, що він бачив, то це був детектив з предметом у руці, якому випало бути пістолем. Собака б злякалась, але не Ентоні.

– Міллере, – закричав Голден здалеку, – ні!

Натиснути на гачок було просто. М’який удар, віддача пістоля у вкритій рукавичкою долоні, і тоді знову, ще двічі. Голова Дрездена відкинулась назад, розквітнувши червоним. Кров бризнула на широкий екран, що демонстрував потік даних.

Міллер підійшов ближче, вистрілив ще двічі в груди біологові, хвилинку вагався, потім повернув зброю в кобуру.

У кімнаті запала тиша. Вояки АЗП дивилися один на одного або на Міллера: вони були здивовані раптовістю насильства навіть після навали штурму. Наомі з Амосом дивилися на Голдена, а капітан дивився на мертв’яка. Поранене обличчя капітана перетворилося на маску; шаленство, гнів, можливо, навіть безнадія. Міллер це розумів. Робити очевидні речі все ще було незвичним для Голдена. Були часи, коли самому Джо це вдавалося нелегко.

Лиш Фред не сіпався і не нервував. Полковник не посміхався, не супився і не дивився вбік.

– Це що за прутня була? – промовив капітан через забитий кров’ю ніс. – Ти його холоднокровно встрелив!

– Ага, – відповів Міллер.

Голден похитав головою:

– А як же суд? Як щодо правосуддя? Ти просто вирішив – і так воно й сталося?

– Я коп, – сказав детектив, здивований нотками каяття в голосі.

– Та чи ти ще людина?