– Привіт, – привітався він, і співбесідник глянув жорстко. Обличчя було заклопотане, але м’яке, зумисне полегшення пробувало це приховати.

Це був Діогів старий. Той самий, якого знали усі на Тихо. Той, хто встрелив найбільшого прутня у всесвіті. Це давало Міллерові декілька балів, тож хлопець посміхнувся і кивнув на сусідній стілець.

– Все настільки хєрово, еге ж? – запитав детектив.

– Ти й половини не знаєш, – відповів хлопець. Його говірка була чіткою, виразною. Белтер за зростом, але освічений. Можливо, технік. Він набрав код напою для замовлення, і бар запропонував склянку прозорої рідини, настільки леткої, що Джо бачив, як вона випаровується. Парубок випив махом.

– Не спрацює, – мовив детектив.

Хлопака глянув на нього. Міллер розвів руками.

– Вони кажуть, що випивка допомагає, але це не так, – продовжив Джо.

– Ні?

– Ніяк. Іноді секс, якщо знайдеться дівчина, що поговорить з тобою після. Або вправи в тирі. Іноді спортзал. Пляшка не допоможе почуватися краще. Ти просто менш турбуватимешся, що тобі погано.

Співрозмовник реготнув і похитав головою. Він от-от заговорить, тож Міллер вмостився зручніше і дозволив тиші зробити за нього роботу. Схоже, що хлопець вбив когось на Тоті, і це його накрило. Але замість розповіді хлопець узяв Міллерів термінал, увів пару місцевих кодів і віддав назад. Чимале меню вибору стрімів – відео, аудіо, тиск повітря і його склад, радіологія. Детективу знадобилося пів секунди, аби зрозуміти, що він бачить. Вони хакнули захист стрімів з Ероса.

Він дивився на дії протомолекули. Він бачив експертизу тіла Жульєтти Андоромеди Мао зблизька. На мить поряд майнула і його уявна Жулі.

– Якщо ти коли-небудь міркував, чи вірно вчинив, застреливши того дядька, – мовив хлопець, – то поглянь на це.

Міллер відкрив стрім. Довгий коридор, досить широкий, аби двадцять людей пройшли плече до плеча. Підлога була мокрою, по ній пробігали хвильки, мовби поверхнею каналу. Щось невелике дивним чином котилося через цю кашу. Коли детектив збільшив картинку, то побачив, що це був людський торс – грудна клітина, хребет. Слідом волочилося те, що колись було кишківником, а тепер стало довгими чорними пацьорками протомолекули. Воно відштовхувалось куксою руки. Голови не було. Бічна панель вказувала на наявність звуку, і детектив увімкнув його. Високий безумний тон дудки нагадав йому ментально хвору дитину, що сама собі співала.

– Там все таке, – мовив хлопець, – по всій станції повзає… таке от лайно.

– Що воно робить?

– Щось будує, – хлопець розвів руками, – я подумав, що ти мав би це бачити.