Тепер, коли він етапував тузень заручників у формі «Протоґену» до транспорту, який йшов бозна куди, слово набуло нового значення.

Та чи ти ще людина?

Все постлюдське означало, образно кажучи, те, на кого ти перетворювався, коли переставав бути людиною. Якщо протомолекулу не рахувати, «Протоґен» не рахувати, Дрездена і його Менгельсько¹⁷-Чингізханські самовпевнені фантазії не рахувати, то, міркував детектив, він, можливо, йшов на випередження. Мо, він вже роками був постлюдиною.

Момент, коли максимальна небезпека при мінімальній користі загрожувала операції, настав за сорок годин. АЗП розтягли станцію до кістяка, і вже був час ушиватися, поки ніхто не прилетів з помстою на думці. Міллер сидів у протиперевантажувальному кріслі, в його крові догорали залишки амфетамінів, а його свідомість коливалася на межі психозу втоми. Подушкою на обличчя навалилася гравітація прискорення. Він ледь розумів, що плаче. Та це нічого не означало.

Перед мутним поглядом детектива знову заговорив Дрезден, він сходив обіцянками та брехнею, напівправдою та прозорливістю. Слова стали видимими, мов темний дим, який злипався в рідкі чорні патьоки протомолекули. Її нитки потягнулися до Голдена, Амоса, Наомі. Він намагався намацати свого пістоля, зупинити це, зробити звичну справу.

Він прокинувся від власного зойку відчаю та пам’ятав, що майже виграв.

Жулі сиділа поруч, тримаючи прохолодну руку на його чолі. Її посмішка була ніжною, розуміючою. Вона все пробачала.

Спи, сказала вона, і його свідомість провалилася в глибоку темінь.

***

– Ой, Пампа! – сказав Діоґо. – Давай вже тудой-сюдой.

Це був десятий детективів ранок на Тихо та сьома ночівля в апартаментах Діоґо, тісних, мов туалет. І по тону в голосі парубка – один з останніх. Риба і кумпанія починають пахнути на третій день. Він скотився з тонкого ліжка, провів пальцями по волоссю і кивнув. Діоґо роздягнувся і мовчки заповз в ліжко. Від нього несло випивкою та дешевою гідропонною марьванною.

Темінал Міллера повідомив, що наразі друга зміна завершилася дві години тому, а третя ранком пройшла на половину. Він зібрав своє манаття у валізу, вимкнув світло над Діоґо, що вже хропів, і почвалав до суспільної бані, щоб витратити щось із залишків на те, аби виглядати менш безхатченком.

Приємним сюрпризом, що чекав на нього по поверненню на станцію Тихо, була сума грошей на його рахунку. АЗП в обличчі Фреда Джонсона заплатило йому за час, проведений на Тоті. Він цього не просив і частина його свідомості хотіла повернути ці гроші. Якби була альтернатива, то так би він і вчинив. Альтернативи не було, тож він розтягував капітал і посміювався над іронією становища: теперки він і капітан Шаддід отримували гроші з одного джерела.