– Та ну? – Міллер не відривав погляду від екрану. – Що я тобі такого зробив?

У відповідь почувся сміх:

– Через вбивство того дядька всі вважають тебе героєм. Всі думають, що нам варто викинути всіх до останнього в’язнів у шлюз.

Можливо й варто, міркував детектив, якщо нам не вдасться зробити їх знову людьми.

Джо перемкнув стрім. Рівень казино, де був він з Голедном, або дуже схожа на нього секція. Павутиння, схоже на кістки, з’єднувало стелю і дах. Щось подібне до чорних слимаків завдовжки з ярд повзало вгору і між ними. Звук був наче шурхіт: він колись слухав запис, як хвилі накочуються на берег. Знову перемкнувся. Порт із закритими переборками, по яких розрослися великі спіралі корабликів, і вони, здавалося, рухалися, поки він дивився.

– Всі вважають тебе реальним героєм, – і цього разу слова щось зачепили. Міллер похитав головою:

– Та ну. Просто колись був копом.

* * *

Навіщо рватися в бій, брати на абордаж станцію, сповнену людьми і автоматичними системами захисту, якщо це виглядає не таким страшним, як розмова з тими, з ким ти ходив на судні тижнями?

Та менше з тим.

Третя зміна, в барі на оглядовій платформі з’імітовано ніч. Повітря присмачене чимось димним, що не було димом. Піаніно та бас ледаче перегукувались поміж себе, поки чоловічий голос жалівся арабською.

Приглушене світло пробивалось з нижньої частини столів, вимальовуючи м’які силуети на обличчях і тілах, підкреслюючи ноги, животи і груди відвідувачів. Якби він підійшов ближче, то міг помітити, як «Росінант» гоїть рани. Не мертвий, і робиться сильнішим.

Амос із Наомі розташувались за столиком у кутку. Ні Голдена, ні Алекса не було. Простіше, але не сильно. Він пішов до них. Першою його помітила Наомі, детектив завважив дискомфорт на її обличчі, прихований так само швидко, як і з’явився. Амос повернувся глянути, на що вона так реагує, але ні кутики очей, ні кутики рота не торкнула посмішка. Міллер почухав руку, хоча вона й не чухалась.

– Агов, – привітався він, – можу вас пригостити випивкою, народ?

Тиша затяглася на мить довше, аніж треба було б, і тоді Наомі вимушено посміхнулася.

– Звісно, але по одній. У нас… справи. Завдання капітана.