– Ти не зможеш повернути рейзер, – сказав Ерос з майже тріумфом у голосі, – ти не зможеш повернути рейзер. Вона пішла і пішла, і пішла.

Температура тепер зростала швидше. Він вирішив, що по осі обертання вона буде ще вище і потяг возик туди. Він відчував вищання – легеньке дрижання у кістках рук. На додачу до ваги заряду і зламаного підшипника, плечі почали боліти всерйоз. Добре вже хоч те, що цю кляту штуку не доведеться перти назад.

Жулі чекала на нього в темряві; слабенький промінь з терміналу проходив крізь неї. Волосся плавало в повітрі, власне, на привидів в голові обертова гравітація не діяла. Вираз її обличчя був серйозним.

– Звідки він знає? – запитала вона.

Міллер зупинився. Таке почасти траплялося в його кар’єрі: хтось із замріяних свідків щось казав, вживали певні фрази, сміялися не в тему – і в такі моменти справи отримували нове дихання.

Це був такий самий момент.

– Рейзер тобі не повернути, – каркнув Ерос.

Комета, що привезла протомолекулу до Сонячної системи, була носієм закладки, а не кораблем, – повідомила Жулі, не поворухнувши чорними губами. – Це була просто балістика. Ядро з протомолекулою в глибокій заморозці. Вона була націлена на Землю, але була захоплена Сатурном. Корисне навантаження не керувало нею. Не розганяло її. Не вказувало напрям.

– Та це було і непотрібно, – відповів Міллер.

– Але направляє тепер. На Землю. Звідки вона знає напрям на Землю? Звідки надійшла ця інформація? Воно розмовляє. Звідки воно узяло граматику?

Хто є голосом Ероса?

Міллер прикрив очі. Скаф нагадав, що повітря лишилося на двадцять хвилин.

– Ти не повернеш «Рейзербек»! Він пішов, і пішов, і пішов!

– Ой бля, – вилаявся детектив. – Боже милий.

Він випустив возик, повернувся до естакади, до світлих і широких коридорів станції. Все трусилося, станція дрижала, мов у нападі гіпотермії. Звісно, ні. Єдиний, кого трусило – це був він сам. Все ж було в голосах Ероса. Все було тут весь час. Він мав би розуміти.

Можливо, й зрозумів.