Вона знайшлася в модулі аналізу небезпечних матеріалів, лежала на матрасі з темних ниток, що тягнулися з її хребта, аж поки не зливалися з казковою хвилею її власного волосся. Ледь помітні крапки синього світла миготіли на її обличчі, плечах, руках, грудях. Кістяні нарости, що проштрикнули її шкіру, виросли в округлі, майже архітектурні з’єднання з тим буйством, що її оточувало. Ніг не стало, вони зникли в темному, неземному сплетінні; вона нагадувала Міллерові русалку, що виміняла за свій плавець космічну станцію. Її повіки були стулені, але під ними ворушилися очі. І вона дихала.

Міллер стояв поруч. Вона не мала точнісінько такого обличчя, як його уявна Жулі. Справжня жінка мала ширші щелепи, і ніс не такий прямий, як він пам’ятав. Він не помітив, що хлюпає носом, аж поки не спробував витерти сльози в скафандрі, вдарившись об шолом рукавичкою. Тепер мав енергійно кліпати, аби зір прояснився.

Увесь цей час. Увесь цей шлях. І ось воно – те, за чим він прийшов.

– Жулі, – звернувся він, поклавши вільну руку їй на плече, – привіт, Жулі. Прокинься. Мені потрібно, щоб ти зараз прокинулась.

У нього в скафандрі була аптечка. Він міг би ввести їй дозу андреналіну чи амфетаміну. Натомість він хитав її ніжно, наче Кандес якось сонного недільного ранку, коли вона ще була його дружиною, у тому давньому, майже забутому житті. Жулі насупилась, відкрила рота, потім закрила.

– Жулі, ти мусиш зараз прокинутись.

Вона застогнала і підняла безвольну руку, намагаючись його відштовхнути.

– Повернись до мене, – сказав він, – ти маєш до мене повернутись.

Її очі розплющились. Вони більше не були людськими. Склера поцяцькована кружалками червоного і чорного, зіниці того самого світлого, синього кольору, як і світляки. Не людина, але все ще Жулі. Її вуста беззвучно ворухнулись. І потім:

– Де я?

– Станція Ерос, – сказав Міллер, – станція вже не та, що раніше. Навіть не там, де раніше, але…

Він натиснув на ложе з патьоків вільною рукою, оцінюючи, а потім притулився боком, немов присів на її ліжко. Його тіло до болю втомилося, але було якимось легким. Але не так, як при низькій гравітації. Нереальна бадьорість не мала нічого спільного з його змореною плоттю.

Жулі спробувала заговорити ще раз, здвигнула плечима, зупинилась, потім ще раз спробувала.

– Хто ви?

– Еге, та ми офіційно не зустрічалися, чи не так? Мене звати Міллер. Я був детективом у «Стар Геліксі» там, на Церері.Твої батьки з нами поспілкувались, хоча це більш було схоже на щось типу друзів-з-вищих-сфер. Я мав тебе відшукати, схопити і відправити назад, на дно колодязя.