– Це не те, що воно бажає, – відповіла дівчина.

– Це те, що ми можемо запропонувати, – відказав детектив. І за мить додав: – Ми не маємо змоги відправитись домів. Нам треба на Венеру.

Вона надовго замовкла.

– Ти боєць, Жулі. Ти нікому не дозволяла вирішувати за тебе. Тож і тепер не дозволяй. Якщо ми підемо до Землі…

– Воно з’їсть їх також, як з’їло мене.

– Отож.

Вона підвела на нього очі.

– Отож, – повторив він, – так само.

– Що станеться на Венері?

– Можливо, ми загинемо. Я не знаю. Але ми не прихопимо з собою багато людей, і впевнимось, що цього лайна більш не буде ні в кого, – сказав він, вказуючи на ґрот навколо них, – і якщо ми не помремо, то… що ж, це буде цікаво.

– Я не думаю, що зможу.

– Ти зможеш. Штука, яка все це зробила? Ти розумніша за неї. Ти керуєш. Відвези нас на Венеру.

Світляки кружляли, блакитний колір ледве пульсував: яскравіше-темніше, яскравіше-темніше. Міллер її обличчя зрозумів, коли вона зробила вибір. Усе навколо – світло стало яскравим, ґрот залило м’якою блакиттю, а потім згасло до попереднього рівня. Міллер щось відчув у горлі, як перше попередження про нежить. Замислився: чи стане йому часу деактивувати бомбу. А потім перевів очі на Жулі. Жульєтту Андромеду Мао. Пілота АЗП. Спадкоємицю корпоративного трона «Квіковськи-Мао». Насінєвий кристал майбутнього, що перевершує абсолютно всі сподівання. У нього досить часу.

– Я боюся, – сказала вона.

– Не варто, – відповів Міллер.

– Я не знаю, що має статися, – мовила Жулі.

– Ніхто не знає. Але дивись, тобі не варто робити це самій, – відповів він.

– Я щось відчуваю у своїй голові. Воно чогось хоче, але чого саме, я не розумію. Воно дуже велике.

Рефлекторно він поцілував верхню частину долоні. Десь у глибині живота заболіло. Хворобливе відчуття. Скунда нудоти. Перші муки перетворення його на Ерос.

– Не хвилюйся, – сказав він, – ми будемо в порядку.