– Викрасти? – запитала вона. Голос зміцнів. Погляд, схоже, став більш сфокусованим.

– Абсолютно точно, – сказав Міллер і зітхнув. – Правда, я типу завалив справу.

Її повіки стулилися, але вона продовжувала говорити:

– Зі мною щось сталося.

– Еге, певно.

– Я налякана.

– Ні-ні-ні. Не лякайся. Все в порядку. Через сраку дивному, але порядку. Дивись, уся станція тепер прямує до Землі. І дуже швидо.

– Мені синилося, що я на перегонах. Що я лечу домів.

– Ага, але нам треба це зупинити.

Її очі знову розплющилися. Вона виглядала загубленою, невимовно тривожною, самотньою. Сльоза, що викотилась з її ока, була блакитною.

– Дай мені руку, – попросив детектив, – ні, справді. Прошу, потримай дещо для мене.

Вона повільно підняла руку, мов водорость при слабкій течії. Він узяв свій термінал, поклав їй на долоню, притис її палець до вимикача «мерця».

– Просто потримай. Не піднімай пальця.

– Що це? – запитала дівчина.

– Довга історія. Просто не піднімай його.

Тривога у скафандрі завила, коли він розгерметизував його. Вимкнув звук. Повітря було дивне: кислинка, кумин і глибокий сильний аромат мускусу, що нагадало йому сплячих тварин. Жулі спостерігала, як він знімає рукавички. Прямо зараз протомолекула залізла на нього, під шкіру і в очі, готується зробити з ним те, що зробила з усіма на Еросі. Йому було все одно. Він узяв термінал назад і переплів їхні пальці.

– Жулі. Ти керуєш цим автобусом. Ти в курсі? Тобто можеш це підтвердити?

Її пальці були прохолоднішими, але не холодними.

– Я можу відчувати… щось, – відповіла вона. – Я голодна? Не голодна, але… мені щось хочеться. Я хочу повернутися на Землю.

– Ми не можемо це зробити. Мені потрібно, аби ти змінила курс, – відповів Міллер. Що там сказав Голден? «Віддай їй Венеру». – Давай-но краще на Венеру.