— Я не хотіла… не хотіла, — вона опустила очі, — образити вас.

— Ти не ображаєш, — весело сказав Гендібал. — Слухай, я обіцяю, що коли все це скінчиться, я подбаю, щоб у тебе була купа одягу — нового й найостаннішої моди. Ми летіли поспіхом, і мені не спало на думку взяти із собою якийсь запас, але, Нові, нас тут лише двоє і якийсь час ми будемо разом у дуже тісних приміщеннях, тож немає потреби так перейматися через… — Він невизначено махнув рукою, побачив її переляканий погляд і подумав: що ж, вона лише сільська дівчина й має свої стандарти; може, вона й не заперечуватиме проти різноманітних непристойностей, але хоче бути вдягненою.

Тоді йому стало соромно, і він зрадів, що вона не «науковиця» і не може відчувати його думки.

— Принести твій одяг? — запитав Гендібал.

— О ні, пане. Це не для вас… я знаю, де він.

Наступного разу він уже побачив її вдягненою як слід і з зачесаним волоссям. У ній явно відчувалася сором’язливість.

— Пане, мені соромно, що я поводилася так непоряд… непорядно. Я мала б знайти свої речі сама.

— Нічого, — відповів Гендібал. — Ти дуже добре даєш собі раду з галактичним стандартом, Нові. Дуже швидко вчиш мову науковців.

Нові раптом усміхнулася. У неї були трохи нерівні зуби, але це анітрохи не применшувало сяйва, що йшло від її обличчя, яке стало майже ніжним від похвали, зауважив Гендібал. Йому недарма подобається її хвалити, сказав собі він.

— Гаміші будуть про мене погано думати, коли я повернуся, — сказала вона. — Казати… казатимуть, що я словоруб. Так вони називають того, хто дивно говорить. Вони таких не люблять.

— Сумніваюся, що ти повернешся до гамішів, Нові, — відповів Гендібал. — Упевнений, що коли все це закінчиться, для тебе знайдеться місце в комплексі, тобто з науковцями.

— Я б залюбки, пане.

— Може, тобі б хотілося називати мене «Спікер Гендібал» або просто… Усе, розумію, не хотілося б, — сказав він, реагуючи на її обурений погляд. — Що поробиш.

— Це було б непристойно, пане. А можна мені запитати, коли все це завершиться?

Гендібал похитав головою.

— Важко сказати. Просто зараз я маю дістатися деякого місця якнайшвидше. Цей корабель, хоча дуже добрий як для свого типу, усе-таки повільний, і «якнайшвидше» — це не дуже швидко. Розумієш, — він указав на комп’ютер та графіки, — мені треба розрахувати шлях через великі відрізки простору, проте комп’ютер має обмежені потужності, а я не надто на цьому розуміюся.

— Ви мусите поспішати через якусь небезпеку, пане?

— Що змушує тебе думати про небезпеку, Нові?

— Бо іноді я бачу, коли ви, мабуть, мене не помічаєте… ваше обличчя схоже… я не знаю цього слова. Не перелякане, але ви й не очікуєте поганого.