— Чому? Як це стосується негуманоїдного походження?

— Вони цікавляться нами, людьми.

— Янове, — сказав Тревіз, — та ви з глузду з’їхали. Вони тисячі років живуть у Галактиці, оточені людьми. Із чого б це їм ставати допитливими саме зараз? Чому не задовго до того? А якщо й зараз, то чому ми їх зацікавили? Якщо їм так хочеться вивчити людей та людську культуру, то чому б їм тоді не взятися за сейшеллські світи? Навіщо їм тягтися за нами аж до Термінуса?

— Можливо, їх цікавить Фундація.

— Дурниці, — категорично заперечив Тревіз. — Янове, вам хочеться негуманоїдний інтелект — ви його отримаєте. Думаю, якби ви знали, що зустрінетеся з негуманоїдами, то не переймалися б ані полоном, ані безпомічністю, ані навіть тим, що вас уб’ють — хай би тільки дали вам трохи часу вдовольнити свою допитливість.

Пелорат почав затинатися від обурення, потім зупинився, глибоко вдихнув і сказав:

— Що ж, може, ви й маєте рацію, Ґолане, але якийсь час я все одно триматимуся свого переконання. Не думаю, що нам доведеться довго чекати, щоб дізнатися, хто з нас має рацію. Дивіться!

Він указав на екран. Тревіз, який у запалі перестав спостерігати, розвернувся.

— Що там? — запитав він.

— Хіба це не корабель відлітає від станції?

— Це щось, — неохоче визнав Тревіз. — Я ще не можу розгледіти деталі, і збільшити зображення теж не можу. Це максимум. — Трохи пізніше він сказав: — Воно, здається, наближається, і гадаю, що це корабель. Закладемося?

— На що?

— Якщо ми колись повернемося на Термінус, — уїдливо відповів Тревіз, — влаштуймо великий обід для нас і будь-яких гостей, яких кожен із нас захоче запросити, — скажімо, кількістю до чотирьох осіб. Якщо цей корабель, що до нас летить, везе негуманоїдів, плачу я. Якщо на ньому люди, то ви.

— Я готовий, — сказав Пелорат.

— Тоді по руках, — відповів Тревіз і втупився в екран, намагаючись побачити бодай якісь деталі й розмірковуючи, які взагалі деталі можуть беззаперечно вказати, хто на борту цього зорельота — люди чи ні.

6

Сталево-сіре волосся Бранно було бездоганно зачесане, і, дивлячись на її незворушність, можна було подумати, ніби вона в мерському палаці. Вона ніяк не показувала, що опинилась у відкритому космосі лише вдруге в житті. (А перший раз, коли вона супроводжувала батьків у відпустку на Калган, навряд чи можна було рахувати всерйоз. Тоді їй було лише три.)

Вона звернулася до Коделла трохи втомленим, проте твердим голосом:

— Зрештою, це обов’язок Тубінґа — висловити свою думку й попередити мене. Чудово, він мене попередив. Я до нього претензій не маю.