— Хіба я не схожа на людину?

Вона розмовляла галактичним стандартом, трохи вагаючись, ніби напружувалася для правильної вимови.

Пелорат кивнув і сказав з невеликою усмішкою:

— Не заперечуватиму. Схожі. Чарівно схожі.

Жінка розпростерла руки, ніби запрошуючи до уважнішого огляду.

— Сподіваюся, джентльмене. Чоловіки вмирали за це тіло.

— Я волів би заради нього жити, — сказав Пелорат, виявивши в собі галантність, яка його трохи здивувала.

— Гідний вибір, — урочисто вимовила жінка. — Із цим тілом усі зітхання стають екстатичними.

Вона засміялася, а разом з нею — і Пелорат.

— Скільки вам років? — вигукнув Тревіз, чий лоб під час цієї розмови перетворився на одну велику зморшку.

Жінка, здавалося, трохи зіщулилася.

— Двадцять три… джентльмене.

— Навіщо ви прилетіли? З якою метою ви тут?

— Я прилетіла супроводжувати вас на Гею. — Її галактичний стандарт трохи збився, а голосні стали схожими на дифтонги. Її «прилетіла» звучало як «прилейтіла», а «Гею» — як «Гейм».

— Нас супроводить дівча.

Жінка випросталася і раптом стала схожа на людину, яка тут головна.

— Я, — сказала вона, — Гея, так само як і будь-хто інший. Сьогодні на станції була моя зміна.

— Ваша зміна? Ви були самі на борту?

Дівчина з гордістю відповіла:

— Я була всім, що потрібно.