— Чому «звичайно»? — запитав Пелорат, який уважно слухав.

— Це єдиний логічний фінал, хоч і гіркий, — відповів Дом. — Зрештою роботи так розвинулися, що зрозуміли, чому люди обурюються, коли їх позбавляють усього людського заради їхнього ж добра. Із часом роботи були змушені дійти висновку, що людству краще дбати про себе самостійно, хай навіть недбало та неефективно. Тому кажуть, що саме роботи створили Вічність і стали Вічними. Вони визначили Реальність, у якій, на їхню думку, люди будуть у якомога більшій безпеці — самі в Галактиці. Потім, зробивши для нашого захисту те, що могли, і виконавши в найсправжнішому сенсі перший закон робототехніки, роботи за власною домовленістю перестали функціонувати, і відтоді ми людські істоти, які розвиваються, як можуть, але самі.

Дом зупинився. Потім перевів погляд із Тревіза на Пелората й запитав:

— Ну як, ви в усе це вірите?

Тревіз повільно похитав головою.

— Ні. Я ніколи не бачив такого в історичних документах. А ви, Янове?

— Є міфи, дещо схожі на цю історію, — відповів Пелорат.

— Годі вам, Янове, є міфи, які можна підігнати під будь-яку нашу вигадку за умови достатньо оригінального інтерпретування. Я кажу про історію — про достовірні дані.

— О, так. Як мені відомо, нічого такого немає.

— Я не здивований, — сказав Дом. — Ще до того, як роботи пішли, численні групи людей вирушили в глибини космосу, щоб заселити планети, де немає роботів, і самим дбати про свою свободу. А надто багато їх вилетіло з перенаселеної Землі, що мала довгу історію опору роботам. Нові світи засновували із чистого аркуша, і ніхто не хотів згадувати про жорстоке приниження, якого ми зазнали, живучи мов діти під опікою няньок. Вони не вели записів і забули про це.

— Це малоймовірно, — сказав Тревіз.

Пелорат повернувся до нього.

— Ні, Ґолане. Це не так вже й малоймовірно. Суспільства створюють власну історію і схильні стирати з пам’яті свої скромні витоки, забуваючи їх або вигадуючи абсолютно фантастичні історії про героїчне визволення. Імперський уряд робив спроби приховати знання про доімперське минуле, щоб посилити містичну ауру вічного правління. Також майже не збереглося свідчень про період до гіперпросторових подорожей, та й навіть існування Землі для більшості людей нині, як ви знаєте, таємниця.

— Це неможливо, Янове, — відповів Тревіз. — Якщо Галактика забула про роботів, то чому Гея про них пам’ятає?

Блісс зі сміхом перервала його своїм сопрано:

— Ми інші.

— Справді? — сказав Тревіз. — У чому?

— Залиште це мені, Блісс, — сказав Дом. — Ми інші, люди Термінуса. З усіх біженців, які тікали від панування роботів, ми, які зрештою дісталися Геї (ідучи шляхом інших, які прилетіли на Сейшелл) були єдині, хто навчився від роботів мистецтва телепатії. Знаєте, це мистецтво. Воно властиве людському розумові, проте його потрібно дуже вправно розвивати, і це важко. Потрібно багато поколінь, щоб повністю реалізувати його потенціал, але щойно за нього взялися, воно підживлює саме себе. Ми займаємося цим понад двадцять тисяч років, і Гея відчуває, що цього повного потенціалу й досі не вдалося реалізувати. Дуже давно цей розвиток телепатії змусив нас виявити групову свідомість — спочатку лише людей; потім — тварин, рослин і, нарешті, не так давно — неживої структури самої планети. Оскільки цю здатність ми перейняли від роботів, ми про них не забули. Ми вважали їх не няньками, а вчителями. Ми вважали, що вони відкрили наш розум для чогось, для чого ми ані на мить не хотіли б його закривати. Ми згадуємо їх із вдячністю.