XI

XI

Позаяк того дня Ренсом прокинувся пізно, йому не дуже хотілося спати, коли споночіло. Море втихомирилося, дощу не було, і він сидів собі у темряві, спершись спиною об дерево. Владарка, судячи з рівного дихання, спала неподалік, а Нелюд, безперечно, пантрував десь поруч, щоб розбудити її і далі діймати своїми підступними розмовами, щойно Ренсом задрімає. І вже вкотре — цього разу ще рішучіше — він подумав: «Так далі тривати не може».

Ворог діє щораз наполегливіше і нахабніше. Якщо не станеться якогось чуда, то рано чи пізно Владарка здасться, вона приречена.

Де ж чудо — точніше, де добре чудо? Адже й сам Нелюд потрапив на Переландру лишень чудом. Невже тільки пекло здатне творити чудеса? А що ж тоді Небо? Вже не вперше Ренсом замислився про Божу справедливість, бо ніяк не міг зрозуміти, чому Малелділ покинув його, коли ворог, сам Ворог — поруч.

Та не встиг він про це подумати, як раптом ясно відчув, що Малелділ — поруч, так, наче йому повідала про це сама непроглядна темрява, що панувала навколо. Його знов охопило відчуття присутності якоїсь вищої сили — раз чи двічі таке вже траплялося з ним тут, на Переландрі; це відчуття завжди приносило надзвичайну втіху, проте й сприймалося не без певного внутрішнього спротиву. Морок ніби набув ваги і тепер тиснув на груди так, що ледь можна було дихнути, а ще, здавалося, ліг Ренсомові просто на голову нестерпно важким вінцем, і якийсь час зібратися з думками ніяк не вдавалося. Та минула хвилина-друга, і він несподівано для себе самого збагнув, що так було постійно, хоч його ж власний розум останніми днями намагався — і доволі успішно — завадити йому це усвідомити.

Мовчання, та ще й внутрішнє, завжди становило для нашого роду майже непосильне завдання. Якийсь голос у глибинах людського мозку знай теревенить та теревенить і не змовкає навіть у найсвятіших місцях, аж доки ми зусиллям волі все ж не змушуємо його втихнути. Тож коли Ренсом мало не онімів від страху і любові — десь такою йому й уявлялася смерть, — той-таки внутрішній голос, геть не здатний відчувати якусь там шану, й далі засипав його розум найрізноманітнішими запитаннями та сумнівами. «Все це дуже добре, — примовляв цей невгамовний скептик, — але яка мені користь з такої допомоги? Ворог і справді тут, онде, він по-справжньому говорить і діє. А де ж Малелділів посланець?»

Мовчазна темрява, наче вмілий тенісист або фехтувальник, вмить відбила цей випад, і коли Ренсом усвідомив відповідь, йому аж перехопило подих. Це виглядало сущим блюзнірством, не інакше. «Але що ще я можу зробити? — залопотів голос. — Усе, що міг, я зробив. Я сперечався з ним до нестями, але ж пуття з цього жоднісінького.» Він спробував переконати себе, що не може представляти Малелділа так, як Нелюд представляє пекло. Таж сама ця думка — від диявола, це спокуса незмірної гордині, манії величі. І знову його пройняв дрож — темрява просто відкинула ці доводи, відкинула майже нетерпляче, і йому довелося хоч-не-хоч погодитися з тим, що досі він чомусь і не зауважував: адже його поява на Переландрі — це чудо принаймні не менше за появу у цьому світі Нелюда. Отож те добре чудо, якого йому так прагнулося, насправді вже здійснилося. Цим чудом був він сам.