Йому трохи полегшало на серці. Зненацька він зрозумів, що й гадки не має, на що здатний, і ледь не розсміявся від радості. Ні, не варто було лякатися аж так сильно. Ніхто не поставив перед ним жодного чітко визначеного завдання. Від нього вимагається лишень рішуче протистояти ворогові, а як саме — залежатиме від обставин. І знову він ухопився — так хапається за мамину руку налякана дитина — за рятівні слова «зроблю все, що зможу». Отже, що зможемо, те й зробимо; по суті, так і робимо від самого початку. «Вміємо ж ми самі собі нагнати страху, ох, уміємо!», — пробурмотів він, трохи розслабившись і вмощуючись під деревом зручніше. Йому здалося, наче його підхопила і понесла кудись у далину ласкава хвиля радісної, раціональної віри.

Заждіть, заждіть, а це що таке?! Ренсом ледь стримався, щоб не підхопитися на ноги; серце у нього шалено калатало, мало не вискакувало з грудей. Відповідь була поруч, він подумки наштовхнувся на неї і аж відсахнувся, як сахаємось, ненароком доторкнувшись до розжареної кочерги. Ні, не може бути, йому, напевно, примарилося, це ж суща нісенітниця, таке могло спасти на думку тільки дитині… цього разу це таки обман, породжений його власним розумом… Адже усім зрозуміло, що боротьба з дияволом має відбуватися на духовному поприщі, тільки дикунові може прийти до голови з ним битися. Якби ж то все було так просто… Тут, одначе, внутрішній голос припустився фатальної помилки. Ренсом звик бути чесним сам із собою, і не став прикидатися, ніби сутичка з Нелюдом не викликає в нього особливого страху. Уяву вмить заполонили яскраві образи… Мертвотний холод рук (лишень кілька годин тому він випадково їх торкнувся)… довгі кігті, що відливають металом… ось вони видирають з тіла цілі шматки плоті, висотують жили… Так, це болісна, повільна смерть, і до самого кінця той безжальний ідіот знай криво посміхатиметься тобі просто у вічі. Господи, таж цього нікому не витримати, будь-хто здасться на його милість задовго до смерті і благатиме пощади, присягатиметься у вірності, цілуватиме ноги — та що завгодно робитиме, аби тільки уникнути таких жахливих мук!

Просто щастя, що про таке страхіття не може бути й мови… Ренсомові майже вдалося переконати себе: хай що нашіптує йому мовчазна темрява, Малелділ ніяк не міг покладатися тут на грубу, жорстоку, суто матеріальну боротьбу. Це всього-на-всього витвір його надто розбурханої уяви, не інакше, уяви, яка чомусь схильна опускати духовну борню на рівень міфа… Від цієї думки його знову пройняв дрож. Уже на Малакандрі він почав здогадуватися, а тут, на Переландрі, вже майже переконався, що розділяти істину й міф, а також обидва ці поняття, з одного боку, і реальні події — з іншого, властиво тільки мешканцям Землі; почасти це пояснювалося тим згубним відокремленням душі від тіла, яке стало одним із наслідків гріхопадіння. Втім, навіть у нас є таїнства віри, які постійно нагадують кожному, що нічого доброго в такому відокремленні немає і що воно не є остаточним. Воплочення, по суті, стало початком його кінця. На Переландрі ж цього відокремлення ніколи й не існувало. Все, що тут зараз відбувається, земляни, не довго думаючи, охрестили б міфом. Таке спадало йому на думку і раніше, а тепер він узагалі позбувся будь-яких сумнівів. Здавалося, сама темрява — а вона сприймалася тієї хвилини в усій своїй повноті, немов жива істота, — вклала йому до рук істину, неначе якийсь страшний скарб.