Біля водостоку почувся дзвін. З’явилося з півдюжини щурів, які тягнули щось, загорнуте в тканину. Передавши згорток через решітку, вони з великим зусиллям дотягнули його до ніг Патриція. Він нахилився і розв’язав вузол. 

— Схоже, у нас є сир, курячі ніжки, селера, шматочок доволі черствого хліба й прекрасна плящина, ого, прекрасна плящина, очевидно, «Дуже Відомого Соусу Барбекю» Меркля і Жаломиша. Я сказав пиво, Скрпе, — головний щур засмикав носиком. — Пробачте, Ваймзе. Як бачиш, вони не вміють читати. Здається, їм незрозуміла сама концепція. Але вони чудові слухачі. Вони доносять мені всі новини. 

— Бачу, ви тут непогано облаштувалися, — слабким голосом зауважив Ваймз. 

— Ніколи не будуй темницю, в якій не хотілося б провести нічку на самоті, — сказав Патрицій, розкладаючи їжу на шматині. — Світ був би набагато кращим місцем, якби більше людей про це не забували. 

— А ми всі гадали, що ви будуєте потаємні тунелі й таке подібне, — зізнався Ваймз. 

— Навіть не уявляю чому, — сказав Патрицій. — Якщо комусь постійно доводиться бігати, а це воістину неефективно, то я увесь час немов на маховику подій. Сподіваюся, що ви це розумієте, Ваймзе. Ніколи не варто довіряти правителю, який надто покладається на тунелі, бункери та шляхи відступу. Існує ймовірність, що він працює нещиро. 

— Oх. 

Сидить у підземеллі власного палацу, коридорами якого вештається буйний лунатик ще й усім тут керує; над містом розлітався вогняний дракон, а він собі думає, що у нього все під контролем. То, певне, якась біда з високими посадами. Людям від тієї висоти дахи зриває.  

— Ви ж, ем… не проти, якщо я тут все огляну? — сказав Ваймз. 

— Звичайно, — відповів Патрицій. 

Ваймз зміряв кроками довжину підземелля та оглянув двері. Міцно зачинені на засуви, із величезним замком. 

Потім він постукав по стінах, шукаючи можливих порожнин. Не було жодних сумнівів, що це підземелля збудували на славу. То було таке підземелля, в якому зі спокійною душею можна було ув’язнювати небезпечних злочинців. Та за таких обставин, зрозуміло, не хотілося, аби там були якісь лазівки, приховані тунелі чи ж таємні шляхи втечі. Але були не ті обставини. Неймовірно, що роблять декілька футів міцного каміння з можливістю тверезо оцінювати ситуацію. 

— Гвардійці сюди приходять? — запитав він. 

— Не часто, — відповів Патрицій, махнувши курячою ніжкою. — Бач, їм нема діла до того, голодний я чи ні. У цьому вся суть, що ув’язнений тут повинен згнити. Донедавна, — продовжував він, — я ще, бувало, підходив до дверей і трохи стогнав там, немов тугою оповитий, аби вони собі трішки потішилися.