— Але є одна проблемка… 

— Яка? 

— …Я не вмію плавати, — сказав Колон. 

— А як ви тоді вибралися зі ставка? 

Колон знизав плечима. 

— Я природжений плавець. 

Вони знову подивився у темряву ставка. Колон глянув на Ноббі, а Ноббі дуже повільно заходився знімати свій шолом. 

— А ми там ще когось забули? — спитав Морква, що з’явився позаду. 

Вони озирнулися. 

Він якраз витрушував залишки болота з вуха. За його спиною дотлівали залишки ґуральні. 

— Я одразу зрозумів, що треба було виринати швидко, аби оцінити ситуацію, — сказав він жваво, вказуючи пальцем на ворота, що хоч і звисали на одній завісі, але все ще виконували свою місію вказувати людям, як можна вийти з цього дворика. 

— Ох, — кволо промовив Ноббі. — Слава небесам! 

— Там є стежина, — сказав Морква. 

— А дракони по ній не ходять? — запитав Колон підозріливо. 

— Ані дракони, ані люди. Тут взагалі нікого немає, — нетерпляче відповів Морква. Він витяг свого меча. — Нумо! — сказав він. 

— Куди? — запитав Ноббі, витягнув з-поза вуха вогкий недопалок й оглянув його із виразом найприкрішого смутку. Йому уже давно капець. Але він усе ж спробував його запалити. 

— Ми хочемо побороти дракона, хіба ні? — сказав Морква. 

Колон засовався, бо йому, вочевидь, уже стало незручно сидіти в одній позиції. 

— Так, але хіба ж ми не можемо спочатку піти додому та переодягнутися? 

— Чи випити чогось смачного і теплого? — додав Ноббі.