— Ноббі, це ти? — з тривогою в голосі запитав сержант Колон. 

— Я, сержанте. 

— Це тішить, — ревно промовив Колон. 

— А мене не дуже, сержанте. 

Колон вилив воду зі свого шолома і раптом запитав. 

— А де наш маленький Морква? 

Ноббі заледве підвівся на лікті. 

— Не знаю, — сказав він. — Пам’ятаю, як ми стояли на даху, а потім вже летіли додолу. 

Вони обидва глянули на попелясті води ставка. 

— Я сподіваюся, — промовив повільно Колон, — він уміє плавати? 

— Не знаю. Він не розповідав. Якщо задуматися, то в горах, певне, дуже не поплаваєш, — сказав Ноббі. 

— Але, може, там були кришталево чисті гірські озера чи глибокі гірські річки, — з надією промовив сержант. — А ще карові озера, що розлились десь по захованих долинах. Це я ще не згадав підземні озера. Він просто мусив навчитися. Певне, з води днями не вилазив. 

Вони продовжували роздивлятися грязьку сіру поверхню. 

— Ймовірно, то його обладунки, — сказав Ноббі. — Певне, набрали води і потягли його на дно. 

Колон похмуро закивав головою. 

— Я потримаю ваш шолом, — сказав Ноббі, витримавши паузу. 

— Але я твій старший офіцер! 

— Так, — розсудливо відповів Ноббі, — але, якщо ви там застрягнете, то не завадило б, аби найкращий підлеглий сидів тут — на березі, — готовий у будь-який момент допомогти, чи не так? 

— Є… у твоїх словах суть, — зрештою відповів Колон. — Ти правий. 

— Ну, тоді до справи.