Сержант, здавалося, мало не ридав від люті й розгубленості. 

— Останній безнадійний шанс, один на мільйон! 

— Сержанте… 

Дракон розревівся вогнем. 

То був ідеально-контрольований потік плазми. Пройшов крізь дах, як крізь масло. 

Він прорізав сходові клітки. 

Дістався до древніх масивних балок — і вони ламались, немов паперові. Врізався у трубопровід. 

Він руйнував поверх за поверхом, немов кулак розлюченого бога, і, зрештою, дійшов до великого мідного чану, наповненого тисячею галонів свіжовиготовленого віскі. 

Пропалив і його теж. 

На щастя, шанси вижити після такого вибуху були точнісінько один на мільйон. 

* * * 

Бутон полум’я розпускався, немов троянда. Величезна помаранчева троянда, що переливалася жовтим. Полум’я охопило весь дах і оповило самого дракона, який, здавалося, і сам здивувався своїй силі, стрімко залопотів крилами, здіймаючись вгору над гарячим клубом розтрощених балок та уламків труб. 

Натовп зачаровано споглядав, як у небі розквітала квітка полум’я, тож ніхто й не помітив, як Ваймз зі стогоном та лементом проштовхувався крізь тісняву людських тіл. Він проштовхнувся крізь ряд гвардійців і що було сили побрів площею. Нікому до нього не було діла. 

Він зупинився. 

То була не скеля, бо ж Анк-Морпорк стояв на глинистій місцевості. То радше була брила зглинявілого каміння, якій, напевно, було понад тисячу років. Ймовірно, її знайшли на місцевості, де заснували місто. Анк-Морпорк уже сягнув того віку, коли нові будівлі будували на залишках старих. 

Цю каменюку притягли до центру площі і прикували до неї леді Сибіл Ремкін. Вона була у нічній сорочці та завеликих гумаках. Скидалось на те, що вона не збирається здаватися, і Ваймзові немов ввели миттєву ін’єкцію солідарності з усіма, хто також боровся. Вона глянула на нього поглядом, налитим люттю у найчистішому з її проявів. 

— Ти!