— Ти! 

Він вимахував сікачем, не знаючи, до чого братися. 

— А що зразу я? — запитав він. 

— Капітане Ваймз, — немов відрізала вона, — ви би зробили мені дуже велику послугу, якби перестали мотиляти цією штуковиною і знайшли їй відповідний застосунок! 

Ваймз не слухав. 

— Тридцять доларів на місяць, — бурмотів він. — І за це вони померли! Тридцять доларів! А я ще й, бувало, штрафував бідного Ноббі. Та мусив — у дисциплінарних цілях, хіба ні? Ну, в того чоловіка усе робилося за принципом «стук-грюк, аби з рук». 

— Капітане Ваймз! 

Він зосередився на сікачі. 

— Ой, — сказав Ваймз. — Так. Вибачте! 

То був добрячий металевий сікач, а ланцюги — старі та іржаві. Він рубанув один раз — і з каміння посипалися іскри. 

Натовп принишк і спостерігав. До капітана уже бігли декілька гвардійців. 

— Ти що в біса там робиш? — сказав один із них — вочевидь той, що не вирізнявся уявою. 

— Ти що в біса там робиш? — пробурмотів Ваймз, закотивши очі. 

Вони остовпіли. 

— Що? 

Ваймз заходився і далі рубати ланцюги. Декілька ланок задзвеніли, впавши на землю. 

— Ну, ти сам напросився, — сказав один із гвардійців. 

Ваймз угрів його ліктем в живіт — прямісінько під ребра; той ще впасти по-людськи не встиг, як капітан з усіх сил копнув іншого в колінну чашку, другим ліктем впіймавши його підборіддя, що саме летіло додолу.