— Це божевілля, — спокійно прокоментував Патрицій.
— Я, здається, казав вам помовчати! — відрізав Ваймз, обертаючись та тицьнувши Патрицієві пальця під ніс.
— Скажіть, сержанте, — шепотів Ноббі, — на вашу думку, нам сподобалося б у ямі зі скорпіонами?
— …говорити, що заманеться, ем, але усе, що буде вами сказано, буде записано, ем… тут, у моєму записнику, і може використовуватися як доказ…
Голос Моркви заповнював тишу.
— Ну, якщо ця вистава приносить вам стільки задоволення, Ваймзе, — зрештою промовив Патрицій, — то відведіть його до темниці. Я розберуся з ним вранці.
Вонс навіть не подавав жодних сигналів, що могли б сповіщати про його подальші наміри — ані криків, ані плачу. Він просто кинувся на Патриція з піднятим угору мечем.
У Ваймзовій голові мерехтіли варіанти дій. Беззаперечним лідером гонки була опція залишитись осторонь. А що? Нехай Вонс зробить, що задумав. Потім вони б його обеззброїли — нехай місто очистить себе самотужки. Так. План хороший.
Тож він геть не второпав, як уже за секунду вилетів на амбразуру, вимахуючи Морквиним мечем у непродуманій спробі блокувати атаку…
Певне, то був його намір робити так, як книжка пише, що зіграв із ним злий жарт.
Пролунав брязкіт. Не надто гучний, якщо чесно. Він почув, як щось яскраве та срібне продзвеніло повз його вухо та застрягло у стіні.
Вонсові аж щелепа відпала від подиву. Він кинув те, що залишилося від його меча, та потупцював назад, щораз дужче стискаючи «Викликання».
— Ти пошкодуєш, — шипів Вонс. — Ти ще дуже пошкодуєш!
Він забурмотів собі під носа.
Ваймз відчув тремтіння в цілому тілі. Він майже напевне знав, що щойно прошмигнуло повз його голову, і від однієї думки про це пітніли долоні. Він прийшов до палацу, готовий вбивати, і аж тут трапляється ця от
— Здавайся вже, — сказав він. — І без вибриків, гаразд?
Бурмотіння не стихало. Враз повітря немов висохло та нагрілося. Ваймз знизав плечима.
— Ну, гаразд, сам напросився, — сказав він і обернувся. — Вразь його своєю книжкою, Моркво.