— Дурного не патякай, чоловіче, — поглянь, як спритно ухиляюсь я від твого черепахового списа. Я
Охоронець усміхнувся вимученою скляною усмішкою.
Томджон завагався. Троє інших акторів на сцені не могли відірвати поглядів від відьом. У найближчі хвилини на Томджона з невідворотністю податкової декларації чекав поєдинок на мечах, в ході якого йому, схоже, довелося б відбивати власні ж відчайдушні удари і врешті-решт самому себе зарубати.
Він повернувся до відьом і розтулив вуста…
І вперше в житті його феноменальна пам’ять зрадила йому. Він не міг згадати ані слова зі сценарію.
Бабуня Дощевіск підвелася й підійшла до самісінької рампи. Публіка затамувала подих. Стара відьма здійняла руку.
— Хай згинуть морок, наклеп і брехня, хай правда… — вона на мить задумалася, — та‑та-та-та цього дня.
Томджон відчув мороз по шкірі. Водночас його колеги почали оживати.
З глибин їхніх спустошених мізків ринула повінь нових слів, слів, напоєних кров’ю та помстою, слів, що відлунювали між замкових стін, слів, закутих у камінь, слів, які здатні були пролунати самі собою, слів, які вчепилися в їхні вуста так міцно, що спроба їх не вимовити загрожувала переламом щелепи.
— А ти ще й досі перед ним в страху? — скричав Ґамрідж. — Коли він одурманений питвом? Скоріш хапай його кинджала, любий, — на відстані клинка від тебе трон!
— Не смію я, — вимовив Чудько,
— Та ж тут нема нікого! — Ґамрідж простягнув руку в напрямку глядачів. Ні до, ні після цього такої чудової гри він не демонстрував. — Навколо тільки ніч. Вона сліпа. Кинджал сьогодні — завтра королівство! То вдар щосили!
Чудькова рука затремтіла.
— Так, люба, — промовив він. — Що бачу я? Передо мною кинджал?
— Звичайно, бовдуре, таки кинджал! Вперед, зроби це. Слабкість — непрощенна. Ми скажемо, що він упав зі сходів.
— Це буде підозріло!
— В нас мало підземель? А в них — знарядь тортур? Маєтність, любий — запорука правоти, і особливо — коли маєш ти кинджала.
Чудько відсмикнув руку.
— Не можу! Він до мене добрим був!