— А ти для нього можеш стати смертю…
Семерт чув усе це як віддалене бубоніння голосів. Він поправив маску, ще раз перевірив у дзеркалі свою смертеподібність і втупився в текст сценарію, малорозбірливий у напівмороці спустілого приміщення за сценою.
— Схиліться ж і замовкніть, швидкосмертні, — сказав він. — Бо я є Смерть, не стримати мене… мене…
— НЕ СТРИМАЮТЬ.
— А, точно, дякую, — неуважно сказав юнак. — Не стримають мене ні сто замків, ні скількись там засувів…
— ТИСЯЧА.
— …ні
— КОЛИ Я ЙДУ ПО ДУШУ КОРОЛЯ.
Семерт похнюпився.
— Куди мені до тебе, — промимрив він. — У тебе й усі інтонації правильні, і слів ти ніколи не забуваєш, — він обернувся. — Нещасних три рядки, а Г’юл за них… із мене… душу… вийме…
Від переляку він не міг поворухнути язиком. Його очі перетворилися на два наповнених жахом блюдця. Смерть клацнув пальцями перед обличчям юнака.
— ЗАБУДЬ, — наказав він, розвернувся і безгучно рушив у напрямку сцени.
Його безокий череп оглядав ряди плечиків з костюмами та купи воскових крихт під гримувальними столиками. Порожні ніздрі вбирали суміш запахів нафталіну, гриму та поту.
В усьому цьому таки справді є щось майже божественне, подумав він. Люди примудрилися збудувати маленький світ всередині великого, і перший відображає другий майже так само, як крапля води відображає навколишній ландшафт. І все ж, і все ж…
У цьому маленькому світі люди зібрали все те, чого теоретично мали б уникати — ненависть, страх, тиранію й тому подібне. Смерть був заінтригований: люди намагаються вийти за межі самих себе, але створене ними мистецтво лише ще сильніше заганяє їх
Наразі він був тут з цілком чіткою метою: мав забрати одну конкретну душу. Відволікатись часу не було. Але врешті-решт що таке час?
Мимоволі його ноги відбили по кам’яних плитах чечітку.
Сам-один, Смерть пританцьовував у напівмороці.