Вона взяла перстень у руки — і ахнула. Він був легким, як пір’їнка. Еґвейн була певна: якщо підкинути його, то перстень полетить, як пушинка чортополоху. Чомусь вона його більше не боялася. Дівчина сховала його під сукню, щоб забрати з очей.

— Отже, це і є Тел’аран’ріод, про який говорила Верін, — сказала вона. — Світ Снів Коріанін Недіал. Не схоже, щоб він був небезпечним.

Але Верін сказала остерігатися. З Чорної Аджі вона чи ні, — але Еґвейн не бачила ще, щоб Айз Седай прямолінійно брехали. Можливо, вона помилилася. Однак Еґвейн знала, що ні.

Лише для того, щоб переконатися в цій можливості, Еґвейн відкрила себе Єдиній Силі. Саїдар наповнила її. Вона існувала навіть тут. Дівчина направила легкий потік, обережно спрямовуючи його на вітерець, закрутила метеликів у мерехтливі барвисті спіралі та об’єднала кільця.

Раптово вона відпустила його. Метелики розлетілися, не переймаючись своєю короткою пригодою. Мерддраал і деякі інші породження Тіні можуть відчути, що хтось направляє. Роззирнувшись довкола, їй стало складно уявити їх у такому місці, — але те, що вона не могла їх уявити, не означало, що їх не було. І Чорна Аджа має усі ті тпер’ан/ріали, котрі вивчала Коріанін Недіал. Це було болісним нагадуванням про те, чому вона тут опинилась.

— Принаймні я знаю, що можу направляти, — пробурмотіла вона. — Я нічого не дізнаюся, якщо просто стоятиму тут. Можливо, коли я роззир-нуся... — Вона ступила крок...

...і опинилася у вологому, темному коридорі корчми. Вона була донькою господаря; дівчина була певна, що це корчма. Тиша заповнила простір, а всі двері вздовж коридору були міцно зачинені. їй стало цікаво, хто може бути за простими дерев’яними дверима просто перед нею, — і вони враз відчинилися.

Кімната була порожньою. Холодний вітер стугонів крізь прочинені вікна, здіймаючи старий попіл у каміні. Великий собака згорнувся на підлозі, поклавши кудлатий хвіст на ніс, — поміж дверима і колоною, грубо вирізьбленою із чорного каменю, що стояла у центрі кімнати. Притулившись спиною до цієї колони, сидів кремезний юнак зі скуйовдженим волоссям; він був у самій білизні. Його голова звисала, мовби він спав. Масивний чорний ланцюг, кінці якого були затиснені в його руках, був обмотаний навколо колони та грудей юнака. Спав він чи ні, а його м’язи напружились, міцно тримаючи ланцюг, мовби він сам прив’язав себе до колони.

— Перрине? — здивовано сказала дівчина. Вона увійшла до кімнати. — Перрине, що з тобою сталося? Перрине!

Собака випрямився і підвівся.

Однак це був не собака, а сиво-чорний вовк. Він блиснув білим вищиром; жовті очі дивилися на неї, як на мишу. Мишу, яку хочуть з’їсти.