Еґвейн мимохіть ступила крок назад, до коридору.

— Перрине! Прокинься! Тут вовк!

Верін сказала, що все, що тут відбувається, — реальне, і в якості доказу показала свій шрам. Зуби вовка здавалися великими, мов ножі.

— Перрине, вставай! Скажи йому, що я друг!

Вона охопила саїдар. Вовк підкрався ближче.

Перрин підняв голову; його очі сонно розплющилися. Дві пари жовтих очей дивилися на неї. Вовк приготувався до стрибка.

— Стрибуне, — закричав Перрин, — ні! Еґвейн!

Двері різко зачинилися перед обличчям дівчини, і її оточила суцільна темрява.

Вона нічого не бачила, — але відчувала, як краплини поту проступили на чолі. Не від тепла. Світло, де я¹? Мені не подобається це місце. Я хочу прокинутися!

Почулося якесь дзижчання; дівчина відскочила, перш ніж зрозуміла, що це цвіркун. Жаба хрипко квакала в темряві, і цілий хор вторив їй. Коли очі Еґвейн призвичаїлися до темряви, вона побачила невиразні образи дерев довкола себе. Хмари сховали зорі, а місяць був тонким срібним серпиком.

Праворуч від неї, серед дерев мерехтіло ще одне світло. Багаття.

Перш ніж рушити, вона хвильку подумала. Бажання прокинутися було недостатньо, аби покинути Тел’аран’ріод, — а вона досі не знайшла нічого корисного. І була неушкоджена. Поки що, подумала Еґвейн і здригнулася. Проте вона не мала жодного уявлення, хто — чи що — перебуває біля того вогнища. Це може бути мерддраал. Окрім того, незручно буде бігти в цьому через ліс. Це була її остання думка; Еґвейн пишалася тим, що знала, коли виглядала як дурепа.

Глибоко вдихнувши, вона підібрала свої шовкові спідниці й підкралася ближче. І хоча вона не знала ліс так добре, як Найнів, але розуміла, що потрібно уникати сухих гілок. Врешті вона обережно роздивилася простір довкола стовбура старого дуба біля багаття.

Там був лише високий юнак, що сидів і дивився на полум’я. Ранд. Це полум’я не палило дрова. Воно не палило нічого з того, що вона бачила. Полум’я танцювало над голим клаптем землі. Воно навіть не випалило ґрунт.

Перш ніж вона ворухнулася, Ранд підвів голову. Дівчина здивувалася, побачивши, що він курить люльку; тонка нитка тютюнового диму здіймалася з чаші. Він мав втомлений вигляд. Дуже втомлений.

— Хто там? — гукнув Ранд. — Ви так шурхотіли листям, що й мертвого б розбудили, — тож виходьте.

Еґвейн стисла губи й вийшла вперед. Не шурхотіла!

— Це я, Ранде. Не бійся. Це сон. Мабуть, я у твоєму сні.

Він зірвався на ноги — так раптово, що вона завмерла. Він був кремезнішим, аніж вона пам’ятала. І трохи небезпечнішим. А може, й не трохи. Його блакитно-сірі очі горіли, мов крижане полум’я.