— Думаєш, я не знаю, що це сон? — він посміхнувся. — І знаю, що він не менш реальний. —Хлопець сердито витріщився в темряву, немов шукав когось. — Скільки ти ще пробуватимеш? — закричав він у ніч. — Скільки облич ще підішлеш? Моя мати, батько, а тепер — вона! Вродливі дівчата не спокусять мене поцілунком, — навіть ті, котрих я знаю! Я зневажаю тебе, Батьку Брехні! Зневажаю!

— Ранде, — несміливо сказала вона. — Це я. Еґвейн.

Раптом нізвідки в його руках з’явився меч. Клинок був суцільним полум’ям, — трохи вигнутим, із вирізьбленою чаплею.

— Моя мати дала мені пряника, — сказав він тихо, — із запахом отрути. Батько приготував ножа для моїх ребер. Вона... вона пропонувала поцілунки і дещо більше. — Піт стікав обличчям; його погляд, здавалося, спопеляв її. — А що принесла ти?

— Ти мене вислухаєш, Ранде аль’Торе, або я тебе остуджу.

Вона сягнула саїдар, направила потоки, щоб накинути на нього повітряну сіть.

Меч закрутився в його руках, потріскуючи, мов розпалене горно.

Вона охнула й похитнулася; наче сіть, натягнена надто туго, тріснула й відскочила на неї.

Ранд засміявся.

— Бачиш, я вчуся. Коли це виходить... — Він скривився й став перед нею. — Я можу витримати всі обличчя, але не це. Не її, щоб ти згорів! — Меч спалахнув.

Еґвейн побігла.

Вона не знала, що саме зробила і як, — але знов опинилася серед пагорбів, під сонячним небом, із щебетливими жайворонками та мерехтливими метеликами. І глибоко, уривчасто зітхнула.

Я щось дізналася... Що? Те, що Морок переслідує Ранда? Я це вже знала. Чи, може, Морок хоче вбити його? Це інше. Якщо він не збожеволів і не розуміє, що говорить. Світло, чому я не можу допомогти йому? О Світло, Ранде!

Вона повільно, глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися.

^;— Єдиний спосіб допомогти, — це вгамувати його, — пробурмотіла вона. — Або ж убити. — її шлунок стиснувся й перевернувся. — Я ніколи цього не зроблю. Ніколи!

Червона пташка сіла поруч з нею на кущ морошки; гребінь пташки піднявся, коли вона нахилила голову, обережно розглядаючи дівчину. Еґвейн звернулася до неї:

— Гаразд; я нічим не допоможу, якщо буду стояти тут і розмовляти із собою, правда? А тим паче з тобою.

Пташка здійнялася, коли дівчина ступила крок до куща. Коли вона ступила другий крок, їй усе ще було видно малиновий спалах; а по третьому пташка розчинилася в заростях.

Еґвейн зупинилася і дістала кам’яний перстень з-під викоту сукні. Чому нічого не змінилося? Дотепер все змінювалося так швидко, що я ледь могла передихнути. Чому не зараз? Може, тут прихована відповідь? Вона несміливо роззирнулася. Польові квіти знущалися з неї, і пісня жайворонка насміхалася також. Це місце, схоже, створене нею.