— Що ж, я Перрин Айбара. З Межиріччя. Я коваль.

Чоловік вийшов з клітки; тепер він міг утекти. Тільки якщо хтось прийде до того часу, коли Ґаул зможе ходити, його знову запроторять до клітки, якщо не вб’ють, — і всі зусилля будуть марними.

— Якби я подумав, то приніс би глек води чи міх. Чому ти називаєш мене «водозем»?

Ґаул вказав у напрямку річки; навіть Перрин не зміг точно роздивитися в місячному сяйві, про що йдеться, але йому здавалося, що аїлець уперше був збентеженим.

— Три дні тому я бачив дівчину, яка тренувалася у величезному виярку з водою. Завширшки зо двадцять кроків. Вона... подолала його. — Він зробив незграбний жест однією рукою, наче плив. — Смілива дівчина. Перебирання через... ці... ріки практично позбавило мене сміливості. Ніколи не думав, що взагалі може бути так багато води, — але й ніколи не думав, що так багато води у світі є у водоземів.

Перрин похитав головою. Він знав, що в Аїльській пустелі зовсім мало води — це була одна з небагатьох речей, які він знав про Пустелю та аїль-ців — але він не знав, що її аж так мало. І що чоловік так відреагує.

— Ти так далеко від дому, Ґауле. Чому ти тут?

— Ми шукаємо, — повільно сказав Ґаул. — Шукаємо Того, що приходить зі світанком.

Перрин чув це ім’я раніше, і тоді обставини не змусили його гадати, про кого йшлося. Світло, все завжди зводиться до Ранда. Я прив'язаний до нього, мов норовливий кінь перед ковкою.

— Ти шукаєш не там, Ґауле. Я теж його шукаю. А він — на шляху до Тіра.

— Тіра? — здивовано спитав аїлець. — Чому?.. Але так має бути. Пророцтво каже, що, коли впаде Твердиня Тіра, ми нарешті полишимо Трикратну землю. — Так аїльці називали Пустелю. — Воно каже, що ми змінимося і знову здобудемо наше, — те, що втратили.

— Можливо. Я не знаю ваших пророцтв, Ґауле. Ти вже можеш іти? Будь-якої миті може хтось прийти.

— Вже пізно тікати, — сказав Ґаул, і якийсь низький голос прокричав:

— Дикун на волі!

Десять чи дванадцять чоловіків у білих плащах бігли майданом, оголивши мечі; їхні конічні шоломи сяяли в місячному сяйві. Діти Світла.

Так, наче мав увесь час світу, Ґаул спокійно зняв темну тканину з плечей і обгорнув нею голову, — аж до цупкого чорного серпанку, яким він приховав усе обличчя, окрім очей.

— Любиш танцювати, Перрине Айбара? — спитав він. Тоді кинувся геть від клітки. Прямісінько на білоплащників, що наближалися.

На якусь мить Діти Світла були заскочені зненацька, — але саме ця мить якраз і була потрібна аїльцю. Він вибив меч із руки першого, що наблизився до нього, а тоді його напружена рука, немов кинджал, вдарила в горло білоплащника, і він прослизнув повз воїна, що падав. Рука наступного чоловіка гучно тріснула, коли Ґаул зламав її. Він штовхнув цього чоловіка під ноги третьому і вдарив четвертого в обличчя. Це був наче танок від одного до іншого — без зупинок та уповільнень, хоча збитий з ніг чоловік уже підіймався на ноги, а той, що зі зламаною рукою, взяв меча іншою. Ґаул танцював поміж ними.