«Його вага, і ще клітка, — думав Перрин, наближаючись до шибениці. Він не знав, коли вирішив зробити це, —чи взагалі наважився це зробити; але він знав, що вже вирішив.

Закидаючи ногу довкола масивного стовпа, він наліг на мотузку і трохи підняв клітку, — так, щоб з’явилася слабина. Те, як смикнулася мотузка, свідчило, що чоловік у клітці нарешті поворухнувся, — але юнак надто поспішав, щоб зупинитися й пояснити йому, що він робить. Слабина дозволила йому розмотати мотузку навколо штирів. Все ще спираючись на ногу, він, перебираючи мотузку руками, швидко опустив клітку на кам’яну плитку.

Аїлець тепер мовчки дивився, вивчаючи його. Перрин нічого не сказав. Коли він оглянув клітку, його губи стислися. Якщо вже робити щось, — навіть таку річ, як клітку, — то робити добре. Уся її передня частина була дверима на грубих петлях, зроблених нашвидкорун; спереду висів добрячий залізний замок на ланцюгу, — такому ж недбалому, як і сама клітка. Він промацав увесь ланцюг, доки не знайшов його найслабшу ланку; тоді всунув у неї товстий шип своєї сокири. Різкий поворот його зап’ястка відкрив ланку. За секунду він розділив ланцюг, гримнув ним об камінь і розчахнув передні дверцята клітки.

Аїлець сидів, зігнувши коліна під підборіддям, і дивився на нього.

— Гаразд, — хрипко прошепотів Перрин. — Я відкрив її, — але я в біса не збираюся витягувати тебе звідти.

Хлопець квапливо оглянув вкриту нічною темрявою площу. Досі не було ані руху, але він відчував на собі чийсь погляд.

— Ти сильний, водоземе. — Аїлець не рухався, лише пересмикнув плечима. — їм знадобилося три людини, щоб підняти мене туди. А зараз ти опустив мене сам. Чому?

— Не люблю дивитися на людей у клітках, — прошепотів Перрин. Він хотів уже йти. Клітка була відчинена, а ті очі спостерігали. Але аїлець не ворушився. Якщо вже робити щось, то робити добре. — Ти виберешся звідти, доки ніхто не прийшов?

Аїлець вхопився за верхню решітку клітки, одним рухом підняв себе на ноги, тоді наполовину повис, підтримуючи себе захватом решітки. Якби він став рівно, то був би десь на голову вищий від Перрина. Чоловік подивився юнакові в очі — Перрин знав, як вони мають світитися, палаючи золотом у місячному світлі — але аїлець нічого про них не сказав.

— Я тут з учора, водоземе. — Його голос звучав, як у Лана. Не те щоб їхні голоси чи вимови були подібні, — просто аїлець випромінював такий же незворушний холод, таку ж спокійну впевненість. — Мені потрібно трохи часу, щоб ноги запрацювали. Я Ґаул з септу Імрен клану Шаарад Аїль, водоземе. Я Шай’ін М’таал, Кам’яний Пес. Мої води — твої.