Перрин дивувався лише мить, — адже не всі білоплащники звернули увагу лише на аїльця. Ледь не запізно він схопив руків’я сокири обома руками, щоб заблокувати удар меча, розмахнувся... І хотів закричати, коли лезо півмісяця розірвало чоловікове горло. Але на це він не мав часу, — як і на жаль; перш ніж упав перший, набігло ще більше білоплащників. Він ненавидів відкриті рани, які наносила сокира, ненавидів те, як прорубував кольчугу, щоб розірвати під нею плоть, розколював з однаковою легкістю шолом і череп. Він ненавидів усе це. Але помирати не хотів.

Здавалося, час стиснувся й розтягнувся водночас. Його тіло немов билося годинами, і дихання хрипіло в горлі. Чоловіки рухалися, наче продираючись крізь желе. Вони немов в одну мить перемістилися з того місця, де були, -— туди, де впали. Піт стікав його обличчям, але він відчував холодок, наче від води для гартування. Перрин боровся за своє життя — і не міг сказати, скільки це триватиме: секунди чи всю ніч.

Коли він, оговтавшись, нарешті зупинився, важко дихаючи, і подивився на дюжину чоловіків у білих плащах, що лежали на кам’яних плитах площі, йому здавалося, що місяць зовсім не змістився. Деякі чоловіки стогнали; інші лежали мовчки й нерухомо. Ґаул стояв серед них, — досі у серпанку й з голими руками. Більшість чоловіків на землі були його роботою. Перрин бажав, аби вони всі були жертвами аїльця, і відчував сором. Запах крові й смерті був різким і гірким.

— Ти непогано танцюєш зі списами, Перрине Айбара.

Голова йшла обертом, Перрин пробурмотів:

— Не розумію, як дванадцять чоловіків билися з вами двадцятьма й перемогли, — навіть якщо двоє з них були мисливцями.

— Ось що вони вам сказали? — Ґаул тихо засміявся. — Ми з Сар’єном втратили пильність, перебуваючи так довго в цих лагідних землях, і вітер віяв у протилежний бік, — тож ми нічого не відчули. Ми наштовхнулися на них, навіть не помітивши. Що ж, Сар’єна вбили, а мене посадовили в клітку, мов дурня, — тож, мабуть, ми заплатили сповна. А тепер час втікати, водо-земе. Tip. Я запам’ятав це. — Нарешті він опустив чорний серпанок. — Нехай ти завжди знайдеш воду і тінь, Перрине Айбара.

Повернувшись, він побіг у ніч. Перрин теж побіг було, — а тоді зрозумів, що тримає в руках закривавлену сокиру. Він швидко витер вигнутий клинок плащем мертвого. Він мертвий, — спали мене, кров уже на ньому. Він змусив себе вкласти руків’я назад у петлю на ремені, перед тим як підтюпцем кинутися бігти.

На другому ж кроці він побачив її, — струнку фігуру на розі площі, у темній вузькій спідниці. Вона побігла; він бачив, що її спідниця була розділена для їзди верхи. Вона кинулася назад до вулиці — й зникла.