— Ми їдемо! — гукнув Перрин.

Лоял підскочив, ледь не проливши чорнило й не випустивши книжку.

— їдемо? Ми ж тільки прибули, — прогуркотів він.

— Так, їдемо. Зустрінемося внизу, і якомога швидше. І щоб тебе ніхто не бачив. Здається, там є запасні сходи, що ведуть вниз повз кухню.

Запах їжі у кінці коридору був такий сильний, що вони мусили там бути.

Оґір жалісно подивився на ліжко, а тоді почав натягувати свої високі чоботи.

— Але чому?

— Білоплащники, — сказав Перрин. — Пізніше я розповім більше.

Він вистрибнув назад, перш ніж Лоял устиг іще щось запитати.

Перринові речі лежали нерозпакованими. Щойно він почепив свій сагайдак, накинув на нього плащ, кинув попону й сакви на плече, підняв лук, — і ніщо вже не вказувало на те, що він тут колись був. Жодної складки на покривалі в ногах ліжка, жодної ляпки води на умивальнику. Він розумів, що навіть у лойовій свічці залишився свіжий ґніт. Мабуть, я знав, що не залишатимусь. Віднедавна, схоже, я не залишаю після себе жодних слідів.

Як хлопець і сподівався, вузькі сходи наприкінці коридору вели до іншого коридору, який проходив повз кухню. Він обережно туди зазирнув. Кухарська собака бігла у своєму великому плетеному колесі, повертаючи довгий рожен, на якому смажилися стегно ягняти, великий шмат м’яса, п’ятеро курок і гусак. Духмяний пар здіймався із супника, підвішеного на міцному гаку над другим вогнищем. Але не було видно жодного кухаря, — жодної живої душі, окрім собаки. Завдяки побрехенькам Орбена він без свідків вибіг у ніч.

Стайня виявилася великою спорудою, збудованою з того ж каменю, що й корчма, — але шліфованими були тільки кам’яні блоки довкола великих дверей. Тьмяне світло мерехтіло під єдиним ліхтарем, що звисав зі стовпа. Ходак та інші коні стояли в стійлах біля дверей; великий кінь Лояла практично затуляв його. Запах сіна був знайомим і затишним. Перрин прибув сюди першим. У стайні був лише один черговий стайничий, з вузьким обличчям і патлатим сивим волоссям, вбраний у брудну сорочку. Йому одразу ж захотілося дізнатися, хто такий Перрин, що наказує осідлати чотирьох коней; хто його господар; і чому він має такий вигляд, наче збирається вирушити в дорогу серед ночі; і чи знає господар Фарлен, що він збирається ось так вислизнути; і що він приховує у цих торбах; і що не так з його очима, — чи не хворий він?

3-позаду Перрина, блиснувши золотом у світлі ліхтаря, вилетіла монета. Стайничий почистив її однією рукою і спробував на зубах.

— Осідлай їх, — сказав Лан. Його голос був холодним, як залізо; стайничий смикнувся в поклоні й поквапився підготувати коней.