Лан зустрів його, перш ніж Перрин добіг до місця, де вона стояла. Охоронець зрозумів значення порожньої клітки біля шибениці, затінених білих горбків, що відбивали місячне світло, — і похитав головою, немов вона

от-от вибухне. Голосом, таким жорстким і твердим, як новий обід колеса, він сказав:

— Твоя робота, ковалю? Спопели мене Світло! Тебе хтось бачив тут?

— Дівчина, — сказав Перрин. — Гадаю, вона бачила. Тільки не нашкодь їй, Лане! Багато інших теж могли бачити. Навколо світяться вікна.

Охоронець схопив Перрина за рукав плаща й штовхнув у бік корчми.

— Я бачив дівчину, що бігла, але подумав... Неважливо. Ти витягнеш оґіра й затягнеш його до стайні. Після цього нам треба доправити наших коней до доків, — якомога швидше. Одному Світлу відомо, чи буде там корабель, який відпливатиме вночі, — і чого мені коштуватиме найняти котрийсь, якщо не буде. Нічого не питай, ковалю! Ну ж бо! Біжи!

РОЗДІЛ 35

СОКІЛ

Довгі ноги Охоронця випередили Перрина, — тож у той час, коли юнак продирався крізь натовп біля вхідних дверей корчми, Лан уже крокував вгору сходами, причому без жодного поспіху. Перрин також змусив себе йти не так швидко. У дверях позаду нього лунали скарги на типів, котрі штовхаються.

— Знову? — казав Орбен, тримаючи свій срібний кубок, що потребував наповнення. — Ага, дуже добре. Вони сиділи в засідці поблизу дороги, якою ми подорожували, і я здивувався, що ця засідка була так близько від Ремена. З криками вони кинулися на нас із густих чагарників. Ми і оком не встигли змигнути, як вони вже опинилися серед нас. Вони вдарили списами, одразу вбивши двох моїх найкращих бійців і одного Ґеннового. Ага, я впізнав аїльців, коли побачив їх, і...

Перрин поквапився сходами нагору. Що ж, тепер Орбен точно їх впізнаватиме.

З-за дверей кімнати Морейн лунали голоси. Хлопець не хотів чути, що вона про все це думає. Він поквапився повз і засунув голову до Лоялової кімнати.

Ліжко оґіра було низьке й масивне, — удвічі довше і вполовину ширше, ніж будь-яке людське із тих, котрі бачив Перрин. Воно займало більшу частину кімнати, що була такою ж великою й гожою, як і у Морейн. Перрин невиразно пам’ятав, як Лоял говорив щось про те, що це — виспівана деревина, і за інших обставин він, можливо, зупинився б, щоб насолодитися цими плавними вигинами, завдяки яким ліжко мало такий вигляд, наче виросло на тому місці, де стояло. Схоже, якийсь оґір справді колись зупинявся в Ремені, — адже господар знайшов також дерев’яне крісло, яке підходило для Лояла, і накидав туди подушок. Лоял зручно сидів в нім у сорочці та штанях і писав щось у великій, обшитій тканиною книжці, що лежала на поручні крісла, при цьому ліниво пошкрябуючи нігтем голу щиколотку.