— О. Те. Метт тобі все розповів.

— Метт тут, у шпиталі. Поверхом вище, у реанімації.

— Що? — підвівся Бен на ліктях. — Що з ним сталося?

— Інфаркт.

— Інфаркт!

— Лікар Коді каже, стан у нього стабільний. Метт позначений як серйозний, але це стандартно для перших сорока восьми годин. Я була там, коли це сталося.

— Розкажи мені все, що пам’ятаєш, Сюзен.

Радість пішла з його обличчя. Воно стало уважним, зосередженим, чітко прорисованим. Загублений у цій білій кімнаті, у цих білих простирадлах і в білій шпитальній халамиді, він знову вразив її як людина напружена, мов лук, можливо, до тої межі, що ось-ось лусне тятива.

— Ти не відповів на моє запитання, Бене.

— Про те, як я сприйняв історію Метта?

— Так.

— Дозволь, я відповім тобі, сказавши, що думаєш сама ти. Ти думаєш, що Дім Марстена до такого ступеня видрючив мені мозок, що я, так би мовити, бачу кажанів у власній дзвіниці. Це правомірне припущення?

— Так. Я гадаю, що саме так і є. Але я ніколи не думала про це в таких… таких прикрих термінах.

— Я знаю це, Сюзен. Дозволь мені, якщо зможу, прокреслити для тебе хід моїх думок. Це може допомогти й самому мені в них розібратися. З твого обличчя я можу здогадатись, що щось тебе збочило на пару кроків з твого напрямку. Це так?

— Так… але я не вірю, це неможливо…

— Зажди хвильку. Оце-от «неможливо» все й блокує. На ньому і я був застряг. Цей абсолютний, клятий імператив, це слово. «Неможливо». Сюзен, я не повірив Метту, тому що такі речі не можуть бути правдою. Але я не зміг знайти розривів у його історії, як я її не роздивлявся. Найочевиднішим висновком є той, що Метт десь з’їхав з рейок, правильно?