— Лайно собаче, — сказав він. — Все між собою пов’язане. Цей світ обвалюється нам на голови, а ти чіпляєшся до якихось вампірів.

— Салимове Лігво — моє місто, — вперто промовила вона. — Якщо щось відбувається тут, воно реальне. Не філософічне.

— Кому, як не мені, з тобою погодитися, — сказав він, торкаючись пов’язки в себе на голові скорботним пальцем. — А твій колишній збіса добряче заряджає правою.

— Мені жаль. З такого боку Флойда я ніколи не бачила. Я не можу цього зрозуміти.

— Де він зараз?

— У міському витверезнику. Паркінс Ґіллеспі сказав моїй матусі, що мусив би передати його до округу… тобто шерифу Мак-Казліну — але він подумав, що краще зачекає, може, ти задовольнишся компенсацією.

— Ти маєш якісь сантименти з цього приводу?

— Абсолютно жодних, — відповіла вона. — Він випав з мого життя.

— Я не збираюся.

Вона звела вгору брови.

— Але я хочу з ним поговорити.

— Про нас?

— Про те, чому він прийшов по мене в пальті, капелюсі, сонячних окулярах і в гумових рукавичках «Плейтекс»[191].

— Що?

— Ну, — сказав Бен, дивлячись на неї, — сонце було на небі. Воно на нього світило. І я не думаю, щоб йому це подобалося.

Вони дивилися одне на одного без слів. Схоже було, більше нічого не залишилося сказати на цю тему.

  5

Коли Ноллі приніс Флойду сніданок з кафе «Екселент», Флойд міцно спав. Ноллі подумав, що ницо було б його будити лише для того, щоб він з’їв пару цупко засмажених Полін Діккенс яєць та п’ять чи шість шматочків масної шинки, тому Ноллі упорав усе це сам у кабінеті і каву випив також. Полін робила дійсно смачну каву, варто за нею це визнати. Але коли він приніс Флойду обід, Флойд так само спав, і спав у тій самій позі, Ноллі це трохи налякало, він поставив тацю на підлогу, підійшов і поблямкав про ґратах ложкою.