— Гей! Флойде! Прокидайся, я приніс то’і пообідати.
Флойд не прокинувся, і Ноллі дістав з кишені низку ключів, щоб відімкнути витверезну камеру. Вже майже встромивши ключа, він завагався. Якраз минулого тижня у «Пороховому димі»[192] було про одного крутія, котрий прикидався хворим, аж поки не кинувся на тюремника. Ноллі ніколи не вважав Флойда Тіббітса якимсь особливо крутим, але ж він аж ніяк не колисковою приспав того парубка, Міерза.
Він нерішуче зволікав, тримаючи ложку в одній руці і кільце з ключами в другій, дебелий чоловік, чиї білі сорочки з відкритою пазухою вже до полудня в теплий день завжди були заплямовані потом під пахвами. Він катав кулі в командному боулінгу з середнім рахунком 151, а по вікендах ставав корчмолазом у Портленді зі списком барів і мотелів червоних ліхтарів у себе в портмоне одразу під кишеньковим календарем лютеранських відправ. Він був приязним, природно простакуватим парубком, загайним на реакції, а також загайним на гнів. За всіх цих немаловажних чеснот він не був особливо спритним на своїх розумових ходулях і кілька хвилин простояв, стукаючи ложкою по ґратах, гукаючи Флойда, бажаючи, щоби той поворухнувся, чи схрапнув, чи зробив бодай щось, загадуючись, як йому далі діяти. Він якраз думав, що краще йому викликати по цивільній рації[193] Паркінса й отримати вказівки, коли з дверей контори озвався сам Паркінс:
— Що ти так, в біса, робиш, Ноллі? Свиней скликаєш?
Ноллі зашарівся.
— Флойд не ворушиться, Парку, я боюся, може, він… розумієш, хворий.
— То ти думаєш, від биття по ґратах тою клятою ложкою йому покращає?
Паркінс ступив повз Ноллі і відімкнув камеру.
— Флойде? — струснув він Флойда за плече. — З тобою все гар…
Флойд скотився з висячої на ланцюгах койки просто на підлогу.
— Чорт забирай, — промовив Ноллі. — Він же мертвий, чи як воно?
Але Паркінс його, либонь, не почув. Він задивився вниз на незбагненно умиротворене обличчя Флойда. Ноллі вповільнено осяяло тим фактом, що в Паркінса такий вигляд, неначе хтось його до смерті перелякав.
— В чім річ, Парку?
— Ні в чім, — сказав Паркінс. — Тільки… забираймося звідси.
А потім, майже для самого себе, він додав:
— Господи Ісусе, краще б я його не торкався.
Ноллі дивився на тіло Флойда з напливаючим жахом.
— Очуняй, — сказав Паркінс. — Ми мусимо привести сюди лікаря.