— Чортами клятий нікчема, засцика горбатий, скидається на те, ніби він тут не розгрібав і не палив цілий тиждень, — сказав Френклін.
Він обома ступнями натис на педаль гальма, яка з механічним верещанням цілком утопилася в підлогу. Пікап зупинився трохи перегодом.
— Заліг собі з цілим ящиком, ось тут що.
— Я ніколи не знав, що Дад багато п’є, — сказав Вірджил, пожбуривши крізь вікно порожню пляшку і витягаючи собі з коричневого пакета на підлозі нову. Він відкрив її об дверну ручку, й оскаженіле від стусанів дороги пиво зашумувало йому через кулак.
— Всі горбаті п’ють, — мудро проголосив Френклін.
Він плюнув у вікно. Виявив, що воно зачинене, і тернув рукавом сорочки по подряпаному, помутнілому склу.
— Ось ми подивимося на нього. Побачимо, що там до чого.
Френклін рушив заднім ходом і, зробивши велетенське звивисте коло, зупинив машину, зависнувши заднім бортом над останнім скупченням нагромадженої Лігвом покиді. Він вимкнув запалення, і раптом їх придавило тишею. Окрім тривожних покликів мартинів, вона була суцільною.
— Ну тут і
Вони вилізли з кабіни і пішли до заду пікапа. Френклін відімкнув S-подібні защепи, які тримали задній борт, і дозволив йому з грюком відпасти. Репетуючи й лаючись, хмарою здійнялись у повітря мартини, що годувалися на дальньому кінці звалища.
Двоє прибульців без жодного слова піднялися в кузов і почали скидати з його кінця свою тараньку. Крутилися, пролітаючи в чистім повітрі, зелені пластикові мішки і, вдарившись, розривалися. Це була звична для них робота. Вони були тими містянами, яких навряд чи бачив (чи волів би побачити) бодай хтось із туристів — по-перше, тому що за мовчазною згодою місто їх ігнорувало, і по-друге, тому що вони виробили собі захисне обарвлення. Якщо ви зустрічали Френклінів пікап на дорозі, ви забували про нього тієї ж миті, як він зникав з вашого люстерка заднього огляду. Якщо вам траплялось побачити їхню хатинку з жерстяним комином, що посилає в біле листопадове небо немов олівцем прокреслену лінію диму, ви її не завважували. Якщо ви бачили, як Вірджил виходить із зеленого фронту[199] в Портленді з пляшкою благодійної горілки в коричневому пакеті, ви промовляли «привіт», а потім не могли згадати, до кого ви оце щойно були заговорили; обличчя знайоме, але ім’я просто вислизнуло з пам’яті. Братом Френкліна був Дерек Боддін, батько Річі (нещодавно поваленого короля початкової школи на Стенлі-стріт), але Дерек майже забув, що Френклін досі живий і живе тут, у місті. Він перевершив образ чорної вівці; він злився з тлом.