Була друга половина дня, коли Френклін Боддін з Вірджилом Ретбаном під’їхали до щілястих дерев’яних воріт наприкінці тієї відноги, що йшла від Бернс-роуд за дві милі після цвинтаря Злагідний Пагорб. Приїхали вони у Френковому пікапі «Шевроле» 1957 року — машині, яка тоді, в перший рік другого терміну Айка[194], була кольору «коринфська слонова кістка», але тепер гляділася вимазаною червоною ґрунтовкою навпіл з якоюсь гівняно-коричневою фарбою. Кузов пікапа був повний того, що Френклін називав «таранькою». Десь раз на місяць вони з Вірджилом привозили вантаж такої тараньки на звалище, і більшу частку означеної тарані становили порожні пивні пляшки, порожні пивні бляшанки, порожні півкеґи[195], порожні винні пляшки та порожні пляшки від горілки «Попов»[196].

— Зачинено, — промовив Френклін Боддін, примружившись, щоб прочитати прибите до воріт оголошення. — Щоб мені всратися.

Він лигнув «Досона»[197] з пляшки, яка затишно спочивала при опуклості в його промежині, і витер рукою рота.

— Сьодні ж субота, хіба не так?

— Звісно, так, — підтвердив Вірджил Ретбан. Вірджил зеленого поняття не мав, чи субота сьогодні, чи вівторок. Він був таким п’яним, що не був певен, який зараз місяць.

— Звалище ж не зачинене по суботах, чи то як? — перепитав Френклін.

Там висіло тільки одне оголошення, але він бачив їх три. Він знову примружився. На всіх трьох оголошеннях було написано «Зачинено». Яскраво-червоною фарбою, що безсумнівно походила з тієї бляшанки, яка ховалася за дверима халупи Дада Роджерса, доглядача.

— Ніколи не було тут зачинено в суботу, — сказав Вірджил. Він вихнув пляшку до рота, не поцілив і виплеснув пиво собі на ліве плече. — Господи, точно як стій.

— Зачинено, — повторив Френклін зі зростаючим роздратуванням. — Цей скурвий син запив і пиячить, ось тут що. Я йому зачинюся.

Він штурнув важіль на першу передачу і різко пустив зчеплення. Пиво у пляшці між ногами спінилось і ринуло йому по штанах.

— Шквар, Френкліне! — крикнув Вірджил і могутньо відригнув, коли пікап проломився крізь ворота, відкинувши їх на захаращений бляшанками край дороги. Френклін перемкнувся на другу і помчав по вибоїстій, тряській дорозі. Пікап скажено підстрибував на своїх зношених ресорах. Позаду з кузова падали й трощилися пляшки. Крикливими круговими хвилями здіймались у повітря морські чайки.

За чверть милі поза воротами віднога Бернс-роуд (називана тепер Смітний шлях) губилася серед широкого пустирища, яке й було звалищем. Тіснота вільх та кленів розступалася, відкриваючи великий, плаский простір голої землі, подертої й пожолобленої постійним сованням припаркованого зараз біля Дадової халупи старого бульдозера «Кейс»[198]. Поза цим пласким пустищем містився гравійний кар’єр, куди наразі продовжували звалювати сміття. Відходи й покидь у зблисках пляшок і алюмінієвих бляшанок тягнулися вдалечінь гігантськими дюнами.