Нарешті кузов спорожнів, Френклін копнув ногою останню бляшанку — брязь! — і підсмикнув на собі зелені робочі штани.

— Ходімо, подивимось Дада, — сказав він.

Вони злізли на землю, але Вірджил спіткнувся, наступивши на один з власних сирицевих шнурків, і важко гепнувся дупою.

— Господи Ісусе, вони навіть такі речі й уполовину доб­ре не роблять,— пробурмотів він незрозуміло.

Вони підійшли до толевої халупи Дада. Двері були зачинені.

— Даде! — заволав Френклін. — Гей, Даде Роджерсе!

Він вгатив по дверях раз, і вся халупа здригнулась. Маленький дверний гачок всередині відірвався і двері гойд­нулися, прочинившись. Халупа була порожня, але налита якимсь хворобливо-солодким духом, що змусив їх перезирнутися і скривитись — а вони ж були ветеранами барів з великим розмаїттям грибкових запахів. Цей побіжно нагадав Френкліну солоні огірки, які пролежали в глечику багато років, аж поки той сік, що з них наточився, не побілів.

— Курвий син, — сказав Вірджил. — Гірше гангрени.

Проте в хатинці було ледь не до оскомини охайно. Дадова перемінна сорочка висіла на гачку над ліжком, незграбно обструганий кухонний стілець було підсунуто до столу і розкладачку заправлено по-армійському. Бляшанка червоної фарби зі свіжими патьоками по боках стояла на складеній газеті за дверима.

— Я зараз виригаю, якщо ми звідси не заберемося, — сказав Вірджил. Його обличчя сполотніло до зеленого.

Френклін, який почувався не краще, позадкував і зачинив двері.

Вони обстежили звалище, яке виглядало пустельним і стерильним, як ті місячні гори.

— Тут його нема, — сказав Френклін. — Він десь у лісі заліг і койла собі мне.

— Френку?

— Що? — різко озвався Френклін. Йому вже урвався терпець.

— Ті двері були защепнуті зсередини. Якщо його там нема, як він звідтіль вибрався?

Ошелешений, Френклін обернувся, роздивляючись халупу. «Крізь вікно…» — почав він було казати, але обірвав себе. Те вікно було всього лише вирізаним у толю квадратом, зашпиленим цупким поліетиленом. Вікно було замалим, щоб крізь нього протиснутись Даду, та ще й з отим горбом у нього на спині.

— Забудь, — буркнув Френклін. — Якщо він не хоче з нами ділитися, хуй із ним. Забираймося звідси.

Вони пішли назад до машини, але Френклін відчував, як щось у нього просочується крізь захисну мембрану сп’яніння — щось, про що він потім не згадає або не захоче згадувати: якесь скрадливе відчуття, відчуття, що тут щось пішло жахливо на зле. Це було так, ніби звалище набуло собі серцебиття і це биття поки ще повільне, але сповнене лячної вітальності. Раптом йому схотілося поїхати звідси якомога швидше.