— Я зовсім не бачу пацюків, — раптом проказав Вірджил.

І дійсно, жодного не було видно; тільки мартини. Френклін спробував пригадати бодай один раз, щоб він привозив на звалище тараньку і не бачив пацюків. Не зміг. І це йому також не сподобалося.

— Мабуть, він порозкидав отруєну приманку, еге, Френку?

— Гайда, поїхали, — сказав Френклін. — Забираймося к чортам геть звідси.

  7

Після вечері Бену дозволили піднятися на поверх, побачити Метта Бьорка. Візит був коротким; Метт спав. Утім, кисневий намет уже прибрали і старша медсестра сказала Бену, що завтра вранці Метт майже напевне буде притомним і здатним приймати відвідувачів на короткий час.

Бен подумав, що обличчя в Метта змарніле і жорстоко постаріле, вперше обличчя людини похилого віку. Недвижно лежачи, зі щуплявою шиєю, що стирчала з його шпитальної халамиди, він здавався вразливим, беззахисним. Якщо все те правда, подумав Бен, тутешні люди тобі не в поміч, Метте. Якщо все те правда, ми в цитаделі невіри, де з кошмарами управляються радше лізолом та скальпелями, та хіміотерапією, а не кілками, Біблією чи диким гірським чебрецем. Їх влаштовують їхні апарати життєзабезпечення та шприци, та клізми з сульфатом барію. Якщо в колоні правди є діра, вони цього не знають і тим не переймаються.

Він підійшов до узголів’я ліжка і лагідними пальцями повернув набік голову Метта. На шкірі шиї не було жодних рубців; плоть там була бездоганною.

Якусь мить він ще вагався, а потім підійшов до шафи і відчинив її. Там висів одяг Метта, а за внутрішню ручку дверцят було зачеплено те розп’яття, що було на Меттові, коли його вдома відвідала Сюзен. Воно висіло на філігранному ланцюжку, який м’яко мерехтів у приглушеному світлі кімнати. Бен повернувся з ним назад до ліжка і одягнув його на шию Метту.

— Агов, що це ви робите?

Увійшла медсестра, принесла карафу з водою й урильник із чинно прикритим рушником отвором.

— Я одягаю його хреста йому на шию, — відповів Бен.

— Хіба він католик?

— Тепер так, — похмуро сказав Бен.

  8

Вже западала ніч, коли в кухонні двері будинку Соєрів на дорозі Глибока Просіка пролунав делікатний стук. Бонні Соєр, з легкою усмішкою на губах, пішла відчинити. На ній був тільки зав’язаний на попереку короткий фартушок з рюшами, туфлі на високих підборах і більше нічого.

Коли вона відчинила двері, у Корі Браянта вибалушилися очі й відпала щелепа.

— Ббб… Ббб… Бонні?